Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

приватникам кисень, то вони до тебе не з коробкою цукерок, а з ондатровою шубою для твоєї «криси» прибіжать?

— Нічого я не думав, одчепись!

— Хто від кого «відчепись»? Здається, це ж ти до мене приперся? Давай-давай… ти мені ще товариша Щербицького процитуй стосовно боротьби із залишками приватно-власницьких інстинктів. І ще пару доносів комісару накатай! Хоча — чому так скромно? На мене давно вже пора стукати у вищі інстанції. Бо я ще ображусь, що ти мене так дешево поціновуєш.

Те, що він виповз за двері рачки, не означало, що він так ходитиме до кінця своїх днів. Більше того, я не мав сумнівів, що він і справді здасть мене, як мінімум — Генералові. І тому вирішив випередити події. Доки жертва мого благородного гніву приводила себе до ладу в туалеті, я вже стукав у генеральські двері.

— Треба порадитися.

— Сирота, коли моє начальство каже мені, що треба порадитися, я спеціально залишаю свій пістолет у сейфі, аби не виникло спокуси…

— Як ви вгадали? Я теж залишив.

— Між іншим, перебивати старших за званням, товаришу капітан, не ввічливо. Ну добре, горбатого могила виправить. Кажи, що там у тебе.

— А я якраз, товаришу генерал, щодо горбатих і щодо могил — у прямому розумінні цього слова. Ви нам не казали, але я уявляю, що вам коштувало закрити оту справу з ондатрами-людожерами.

— Правильно розумієш, Сирота. Не те, що деякі… бігають отут, як курка з яйцем. А потім ще й капають по партійній лінії.

— Отож і кажу, товаришу генерал. А знаєте, що найгірше? Вони ще й узагальнюють…

— Хто?

— А про кого ми з вами говоримо? Я так здогадуюсь, що про одну і ту саму людину. Котра нас усіх ледь не закопала разом з краденими покійниками. Ну, ідіот оцей з обехаесес, товаришу генерал!

— Що він цього разу учворив?

— Ви ж самі мене весь час застерігали, попереджали, навіть наказували: не робити з поодиноких випадків загальну тенденцію. А оце одоробло, як я зрозумів, збирається влаштувати всім ондатроводам зразково-показовий процес. А оскільки головний обвинувачуваний вже апостолу Петру свідчення дає, то він вирішив все це повісити на живих, мовляв, не один-єдиний виродок цим займався, а ціла організована група. Уявляєте, які розмови підуть по Києву? Та де по Києву — по всій Україні. І до Москви дійдуть, щоб ви не мали сумнівів!

Генерал не поспішав з висновками. Хоча, коли треба, то він реагував, як мангуст на кобру. Проте, цього разу спершу подумки прорахував усі варіанти, а вже потім зауважив:

— Що поробиш, Сирота, коли у нас за ідіотизм не судять і навіть не виганяють з роботи. Бо немає такої статті. Ти мені краще скажи: що ти з ним зробив? Тільки обматюкав, чи як завжди?.. Бо у мене вже сили не вистачає наслідки твоїх Макаренківських методів прикривати.

Від автора:

Популярний на ті роки вираз «Макаренківські методи» означав усього-на-всього мордобій. Пішло це з «Педагогічної поеми» — вищезгаданий прихильник гуманістичних методів виховання одного разу, коли прогресивні прийоми не спрацювали, відправив одного з особливо непоступливих колоністів у глибокий нокаут. На його здивування — подіяло!

До речі, свою педагогічну поему А. С. Макаренко завершив на високому посту одного із заступників начальника українського ГУЛАГу у званні полковника міліцїі. Після чого у 1936-му році повністю перейшов на письменницьку роботу.

Олекса Сирота:

Довелося покаятися перед Генералом і цього разу та чесно розповісти всі обставини відвертої розмови з ворогом приватної ініціативи. Генерал спохмурнів:

— Стосовно цитат із Щербицького, це ти йому даремно ляпнув. Воно ж дурне-дурне, та підле. Всіх вимаже. Ну добре, ти своє зробив, він своє заробив. І ще заробить. Але то вже не твого розуму і не твоїх рук справа. А от тобі варто кудись подітись — і то так, щоб тебе не змогли знайти.

— Взагалі-то у мене відгулів…

— Згоден, відпочити тобі треба. Для користі справи.

— Спасибі за турботу, товаришу генерал. Тільки хочу вам нагадати, що кожного разу, коли ви мене відправляєте на відпочинок, я вляпуюсь у чергову халепу.

— Знатьця, доля у тебе така, Сирота. Ну добре, відпочинеш на роботі. Як там співається у цьому… ну, по радіо недавно чув…

— Гімні Радянського Союзу? — підказав я.

— Майже! Марші комуністичних бригад.

— Це котрий: «Трудовые будни — праздники для нас…»?

— Саме це я й мав на увазі. Йди до Полковника, він тебе заховає так, що й з собаками не знайдуть. А головне — з користю для справи.

І я пішов. А вже за годину їхав на автовокзал «Південний». Справа в тому, що згідно з оперативною інформацією, в Києві чекали одного