Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

Іноді вогненні змії викрадають красунь, котрі припадуть їм до шмиги, ласкаво беруть їх у свої мідні блискучі пазурі й огненною стрілою линуть у небі, несучи вибранцю у свій підземний світ, ховають її в скелях чи в залізних царствах своїх, чи на острові посеред моря-океяну, де зберігають нелічені скарби і тримають викрадену в злій неволі доти, доки не з’явиться лицар та й не звільнить полонянку змієву…

— Жаль, що не викрав мене тоді вогненний змій, а замість нього до мене якесь каміння з неба прилетіло, зване метеоритами, — довго згадуючи ту давню історію, зітхатиме тітка Лизавета й старітиме від того зітхання.

— Тю, тю, — жінки. — Що ти мелеш, окаянна?!.

— А відніс би мене летючий гад у царство своє підземне, залізне, — не слухаючи жінок сама з собою журиться тітка Лизавета, чорноброва і чорноока та ще й білолиця (з лиця її хоч воду пий). — Ну, посиділа б у його неволі, але звідти мене неодмінно лицар звільнив би… Та що тепер. Змій мене не викрав, мабуть, дід Левко його своїм бемканням у рейку сполохав, тож і лицар-змієборець мені не випадає. І ніхто мене й ніколи вже не звільнить…

— Від чого?

— Від чого, від чого… Хіба я знаю від чого? Від чого треба, від того б і звільнив… Від туги, від удовиної долі… Від самоти неприкаяної…

— Здивувала! Дак в селі чи не кожна третя — удова. Проклята війна чоловіків наших пожерла. То всім нам тепер доведеться чекати старості в самотині — в колгоспній неволі. І ніхто не звільнить нас від долі нашої гіркої…

— Воно й так, — погоджується зі своїми товарками, подругами по нещастю, тітка Лизавета. — Та й лицарі вже, мабуть, перевелися. Тепер тіко змії й позоставалися… Але чекати, виглядати все дно треба…

— Кого?

— Та хоча б простого чоловіка, якщо вже не лицаря…

… Минала перша весна після останньої світової війни.

І Зурбагай несподівано збагнув, що перед ним літаючий ящір.

«Мабуть, від перевтоми».

Зурбагай стулив повіки, разів три-чотири глибоко вдихнув і видихнув повітря, подумки полічив до тридцяти й розплющив очі.

Літаючого ящера ніде не було.

«Ну й добре, — обрадувано подумав він. — Напевне, я таки перевтомився за літо… Але цікаво — куди поділася підбита качка? Падала вона десь тут… Треба пошукати, бо все одно під ранок пропаде. Або лисиці спіймають».

Закинув рушницю за плече і рушив берегом.

Та не зробив і трьох кроків, як побачив ту химеру — літаючого ящера. Волочачи перебите крило, той незугарно кульгав до ближнього куща полину. Загледівши людину, чудо-юдо завмерло, великі круглі очі його, чомусь схожі на риб’ячі, не кліпаючи, насторожено втупились в Зурбагая.

Зурбагай сказав «хм», присів на піщаний горбик, зняв з плеча рушницю і поклав її поруч. Дістав сигарету, запалив.

На літаючого ящера намагався не дивитися, хоч це йому й коштувало чималого зусилля.

Отже, він таки й справді здорово стомився за літо — три місяці безперервної праці, коли по сімнадцять-вісімнадцять годин на добу не вставав з-за столу, дали взнаки. До всього ж він надто збуджений, от уява й розгулялась, а вона в нього така, що тільки дай привід… Треба перш за все заспокоїтись, а потім зосередитись на чомусь іншому, щоб відволікти увагу від літаючого ящера. Хоча ні, подумав він тут же, треба спокійно розібратися, як усе це сталося…

Значить так, він вистрелив…

Ні, спершу він підійшов до цього симпатичного озерця в заплаві Самари, що було оточене очеретом та вербами. Огинаючи озерце, попростував понад краєм, шукаючи чистий бережок (не хотілося трощикуватися очеретом до води). Необережно наступив на суху палицю, та лунко тріснула, і тієї ж миті на озерці хтось швидко-швидко залопотів крилами, почулося хурчання. Над очеретом з’явилися три качки: дві полетіли в бік Самари, а третя, чомусь зробивши півколо, повернулася до заплави. Зурбагай спіймав її на мушку, взяв упередження і натис курок… Якусь мить качка ще летіла після того, як він відчув поштовх у плече, а тоді, ніби наткнувшись з розгону на невидиму стіну в небі, вдарилася об неї, перевернулась і, гублячи пір’я, почала падати на піщане узгір’я, заросле іржаво-рудим кінським щавлем та золотистим безсмертником уперемішку з кущиками сивого, наче вкритого памороззю, полину.

Підбігши до того місця, де впала качка, Зурбагай різко зупинився і в першу мить аж відсахнувся. Замість качки перед ним лежало на боці якесь дивне створіння, схоже водночас і на птаха, і на тваринку, але як для птаха воно не мало пір’я, а як для тваринки — шерсті. Довгий дзьоб закінчувався дрібними зубами.

«Птах із зубами? — подумав Зурбагай. — Ну і ну! Але куди ж поділася качка?..»

А втім, про качку він вже й забув.

Все ще не вірячи власним очам, розглядав потвору. Була