Дженні Ерпенбек - Прокляття дому

Після цих перших відвідин маклерші з клієнтами на кухонному вікні залопотів непромокальний прямокутник м'ятої тканини з написом: Продається. А нижче номер телефону, білий напис на темно-синьому тлі. У вітряні дні оголошення рветься на шнурках, до яких воно прикріплене, так що чутно аж у дім. Згодом один зі шнурків розв'язується, тоді недобросовісна володілиця дому може бачити, спускаючись з Пастушої гори, як оголошення часом перекручується, немов б'ючи себе по записаному білим обличчю, а тоді знову опадає.

Будинок зараз такий порожній, що, мабуть, якби вона змогла наказати йому піднятися в повітря й полетіти геть, його вага дозволила б це зробити. Світло, що падає крізь кольорові шибки, вирвалося б разом з будинком, а ще блиск напастованої врешті підлоги і рипіння другої, п'ятнадцятої і передостанньої сходинки. Їй згадується, як бабуся замовила майстрів перенести купальню, вона зі своїм другом дитинства супроводжували майстрів усю дорогу догори схилом: купальню повільно пересували на колесах разом з очеретяним дахом, вікнами і віконницями, дашком над входом і обома дерев'яними колонами, підіймали шляхом між вільхами, дубами і соснами, і коли купальню встановили зверху на схилі, то краєвид на озеро, що тепер відкривався, якщо вийти на ґанок, був чи не кращий, ніж раніше. Полетіти, от тільки вона не знає, куди.

Вона ще чимало разів бачить із кімнати з пташкою, поки літо повільно наближається до кінця, маклершу з усе новими клієнтами в саду, клієнт стукає носаком черевика об кам'яну плиту, щоб перевірити, чи не розхитані сходи, іншому маклерша показує вигрібну яму, ще інший смикає за сусідський паркан, стовпці якого спорохнявіли, смикає доти, поки два стовпці, скріплені тільки дротом, не падають набік. Дім і земельна ділянка не з дешевих, тому вона вислуховує ще багато розмов, багато разів ще відчиняють дверцята до пласкої шафи, багато разів наголошується, що цей бік озера — кращий, багато разів вона чує про Альберта Шпера, про котів та куниць. Сміх. А будинок належить до пам'яток архітектури? Ні, ні. Сміх, прокашлювання. Маклерша не має одноосібних повноважень організовувати продаж будинку, не виключено, що сюди може приїхати приглянути за станом справ хтось зі спадкоємців з Австрії, Швейцарії чи з західної частини Німеччини, або, скажімо, спадкоємці пришлють майстрів чи знайомих оглянути дім, тому її ніколи не дивує, що дім вона щоразу застає не зовсім таким, як залишала попереднього разу.

Чого ти хочеш, завжди казав їй чоловік, коли вона, на цей час недобросовісна володілиця дому, говорила з ним про земельну ділянку: Ти вже своє в тому домі відбула. Вона не могла пояснити чоловікові, що з того самого моменту, коли стало зрозуміло, що в цьому домі вона не зможе зістаритися, минуле за її спиною почало розростатися з неймовірною силою, що її прекрасне дитинство з таким запізненням навалилося на неї, котра вже давно-давно стала дорослою, виявившись прекрасною в'язницею, у якій вона могла залишитися назавжди. Час, немов мертвою петлею, прив'язував місце, в якому вона перебувала, прив'язував землю до землі, і її також прив'язував до цієї землі, міцно-міцно зв'язував її та друга дитинства, якого вона не бачила вже дев'ять років і якого, мабуть, ніколи більше й не побачить, назавжди.

Вона чує, як тріскають двері автомобіля нових власників на піщаній дорозі, тоді двері автомобіля маклерші і, врешті, двері архітекторового автомобіля. Маклерша приїхала цього разу тільки для того, щоб відчепити свою непромокальну вивіску з оголошенням від кухонного вікна. Цього разу маклерші не потрібно більше проходити будинком разом з клієнтами, що називаються тепер новими власниками, вона не мусить вимовляти фрази, за які їй, після того, як вона змушена була вимовляти їх стільки разів, заплатять нарешті протягом наступних десяти днів комісійні в розмірі 6 відсотків від купівельної вартості, враховуючи ПДВ. Нові власники й архітектор також більше не заходять у дім, вони перетинають велику галявину і звідти показують спочатку на озеро, тоді на купальню і врешті на місце, в якому стоїть дім.

Ніколи досі тиша в домі не була більшою, ніж у день, коли вона востаннє витирає пил, підмітає, чистить і натирає, коли вона ще раз відчиняє всі ті вікна, котрі ще можливо відчинити, щоб впустити в дім свіже повітря, а після того востаннє зачиняє вікна, востаннє перетворює денне світло на зеленкаве, а частково також на синє, червоне, помаранчеве, день, коли вона засуває свіжовипрані в озері фіранки, закриває двері до кабінету з шибками з матового скла, як це завжди робила бабуся, коли працювала над рукописом, а тоді, постійно задкуючи, зачиняє і двері, що ведуть до гардеробної. Ще коли бабуся лежала при смерті, вона знайшла серед одягу її найгарнішу нічну сорочку, випрала й випрасувала, щоб, коли буде по всьому, покласти її покійниці в дорогу. Працівник похоронної служби пообіцяв їй надягнути сорочку на бабусю і зробити фотографію покійної, одягненої в цю річ. І він з певністю надягнув перед кремацією цю мережану нічну сорочку на покійницю, з певністю він зробив фотографію, що лежить у котрійсь із шухляд його бюро, де ж іще. Останнім часом їй часто снилася покійниця на урочистому ложі, як не дивно — з індіанським обличчям. Мабуть, це було пов'язано з тим, що в одній з газет, що їх вона використовувала для чищення вікон, вона прочитала: В ацтеків підмітання вважалося священним ритуалом.

І ось вона зачиняє двері і до кімнати з пташкою, тоді зачиняє двері до ванної, в якій уже немає більше підлоги, спускається сходами, друга, п'ятнадцята і передостання сходинки риплять під її кроками, зачиняє чорні віконниці схованою в стіні корбою, задкує далі, виходить за двері світлиці, клямка видає металеве зітхання, зачиняє двері до кухні, ставить на місце відро, віник, ганчірки, шуфлю на сміття, підкурювач, віничок для павутиння і зачиняє двері в комірчину, які, в цьому вона була в дитинстві переконана, насправді ведуть до раю, тоді виходить надвір і наостанок зачиняє двері будинку, хоча й не знає, як це можливо, адже все, що вона зачиняє, міститься так глибоко всередині, а та частина