Дженні Ерпенбек - Прокляття дому

м'ятою і камфорою. У бабусиному кабінеті стелю роз'їло від сечі і посліду куниць, на письмовому столі лежать очеретяні стебла, крізь діру в стелі можна зазирнути в темряву нагорі. Фіранки на вікнах тільки в деяких місцях прикріплені ще до карниза, решта тканини перекособочено звисає вниз, творячи складки в пилюці. Вікна так скосило, що їх неможливо відчинити. Зауважені нещільності. Майбутні нещільності. За клопотанням сторін розгляд справи про право на власність продовжено. Вимоги другої сторони задовольнити неможливо. Клопотання відхилено. Встати, суд іде. Позов підлягає задоволенню.

Вона машинально змахує з письмового столу стебла очерету, тоді спускається донизу по віник, шуфлю на сміття та ганчірки. У бабусиному кабінеті, у гардеробній, у коридорі і в кімнаті з пташкою вона спочатку вимітає з кутків і з вікон павутиння, тоді витирає пилюку з вагонки, якою обшито стіни, наповнює пилюкою, сміттям, соломою і тваринним послідом старе відро, яке знайшла в кухні. Вона спускається сходами, змітаючи бруд зі сходинки на сходинку, а внизу висипає вміст наповненого по вінця відра під кущі. Тоді бере порожнє відро і йде між двома галявинами повз крислатий дуб доріжкою вниз до води. Півроку тому, коли відповідну ділянку берега суд віддав єврейському товариству, якому ділянка, як видно, належала на самому початку, вона змушена була перервати оренду цієї ділянки. Тож місток на території перед майстернею стоїть недобудований — проте оскільки паркану ще не поміняли, вона підходить до давнього місця, туди, де від доріжки, що вела колись на місток, залишився тільки фрагмент, там вона нахиляється над водою і зачерпує відром з озера. Однією рукою вона міцно вчепилася за вербу, іншою тягне відро до себе, тоді повертається назад у дім і береться мити верхній поверх. Вона п'ять разів іде вниз до озера і приносить щоразу чистої води, поки врешті у всіх кімнатах не стає чисто. Аж тепер їй, хоч і з деяким зусиллям, вдається таки відчинити двері на балкон, принаймні у кімнаті з пташкою, так підлоги швидше підсохнуть. Крізь відчинене вікно в дім заходить тепле літнє повітря, і коли вона виходить на балкон, все є таким, яким вона завжди знала. На сосну, що росте до будинку найближче, падає сонячне проміння, підтверджуючи, що день заповідається гарний.

На першому поверсі роботи більше, адже тут розібрали піч, пробили стіну в гараж і замурували кімнату садівника. Вікна вона вже сьогодні помити не встигне. Увечері вона опускає захованим у стіні механізмом чорні ставні на першому поверсі, зачиняє двері зсередини і вкладається спати нагорі в шафі кімнати з пташкою. Наступного дня вона миє вікна, ще через день приволікує з купальні двері й завішує їх на старе місце, крім того, вона притягає через галявину і терасу важкезний стіл, затягає його в дім і ставить у вітальні на місце. Стільці з вирізаними ініціалами вона знайшла в гаражі, тільки шкіряні сидіння до цих стільців знищила пліснява. Вона бере собі за звичку залишати машину нагорі на шосе, звідти вона спускається Пастушою горою униз, петляючи між заростями малинників, і, коли нікого навколо не видно, переходить піщану дорогу. Сусідів вона не зустрічає, тому що їхні будинки або вже зруйновано, або ж, як і її дім, вони стоять пусткою. Одного дощового дня вона бачить із кімнати з пташкою друга дитинства, який спускається великою галявиною вниз, а тоді повертається з довгою драбиною, що, як і колись, зачеплена на задній стіні майстерні. Він приставляє драбину до даху купальні, залізає на неї і поправляє лист станіолю, яким накрито прогнилий очеретяний дах. Щоб вітер не так швидко збурив його знову, він закріплює станіоль на краях.

Того ранку, коли маклерша вперше приводить на оглядини дому клієнта, вона, на щастя, ще не встала, вона ще спить у шафі, там же вона тримає харчі та змінний одяг. Її прокидає звук мосяжної клямки на зовнішніх дверцятах шафи, на яких причеплене дзеркало, коли маклерша відчиняє шафу і каже до клієнтів: А тут — дзеркало. Вона чує, як клієнт проводить долонею по декоративній поверхні кленового шпону, кажучи: Фанера вже розшаровується. Це все можна буде поправити, відказує маклерша і тягне, з деяким зусиллям, за двері балкона: Ви тільки гляньте на цей краєвид. Клієнт відгукується: Трохи все позаростало. Маклерша продовжує: Цей берег озера однозначно кращий, сонце ж заходить на заході, вона сміється, клієнти мовчать, крім того, додає маклерша, на тому боці земельні ділянки відділяє від озера променада. То вони не мають безпосереднього виходу до озера? Ні, — запевняє маклерша, — переважно не мають. Тоді веде далі: Ви тільки гляньте на пташку на перилах. Так, так, бачу, — відмахується клієнт. Колись такі речі ще робили з любов'ю, — каже маклерша. Клієнт мовчить. Архітектор дому, — не вгаває маклерша, — був членом архітектурного бюро Альберта Шпера, чули, може, проект «Германія». Он воно що, — реагує клієнт, — цікаво.

Тоді маклерша і клієнти переходять коридором до гардеробної, з її сховку дуже добре чути, про що вони говорять, адже від них її відділяють тільки тонкі двері. Маклерша каже: Таких вбудованих меблів, як тут, вам сьогодні вже ніхто не виготовить. Еге ж, — відказує клієнт, — тільки от запах тут якийсь дивний, котом смердить чи куницею. Знаєте, я ще тут зроду куниць не бачила, — каже маклерша, сміється і йде далі, в кабінет, матові шибки дверей тихенько бряжчать, клієнт пішов, мабуть, слідом, тому що настає тиша, за якийсь час група повертається, маклерша все ще або ж знову сміється. А будинок належить до пам'яток архітектури? Ні, ні, на жаль, не належить, — каже маклерша, клієнт прокашлюється, тоді всі спускаються сходами вниз, і тільки коли залягає цілковита тиша, колишня власниця дому виходить із шафи і підходить до вікна кімнати з пташкою, спостерігаючи, як маклерша та її клієнти прямують через сад, час до часу зупиняючись, показують у той чи той бік, наприклад, на дуб, від якого нещодавно відламалася велика гілка, або на дах купальні, вони йдуть повільно, розмовляють, ствердно або заперечливо кивають, а тоді знову десь зупиняються, щоб докладніше обговорити ту чи ту деталь.