Кассандра Клер - Місто кісток

Пенґборн погладив край мантії.

– Пам’ятаєш Повстання, Люціане? – тихо мовив він. – Великий і жахливий був день. Пригадуєш, як ми тренувалися разом перед боєм?

Обличчя Люка перекосило.

– Хай минуле залишається минулим. Я не знаю, що вам розказати, панове. Я не можу вам допомогти. Я нічого не знаю.

– Нічого – загальне слово, таке неконкретне, – промовив Пенґборн засмученим тоном. – Зазвичай, якщо хтось має так багато книг, він повинен щось знати.

– Якщо ви захочете знати, де навесні знайти рідкісний вид ластівок, я можу показати вам потрібну книгу. Але якщо вам цікаво, куди зникла Чаша Смерті…

– «Зникла» – не досить влучне слово, – муркотав Пенґборн. – «Захована» тут більш підходить. Захована Джоселін.

– Можливо, – припустив Люк. – Хіба вона ще не розповіла вам, де саме?

– Вона ще не прийшла до тями, – пробурчав Пенґборн, вимахуючи в повітрі своїми довгими пальцями. – Валентин розчарований. Він з нетерпінням чекав їхнього возз’єднання.

– Я впевнений, що вона не відповість взаємністю, – пробурмотів Люк.

Пенґборн посміхнувся.

– Ревнуєш, Ґреймарку? Мабуть, твої почуття до неї змінилися.

Пальці Клері почали так труситися, що вона міцно схрестила руки під грудьми, щоб якось стримати тремтіння. Джоселін? Вони говорять про мою матір?

– Я ніколи нічого такого до неї не почував, – сказав Люк. – Два Мисливці у вигнанні. Здається, можна зрозуміти, чому ми спілкувалися. Але я не втручатимуся в плани Валентина щодо Джоселін, якщо це його турбує.

– Я б не сказав, що він переймається цим, – сказав Пенґборн. – Скоріше цікавиться. Ми всі здивовані, що ти досі живий. І в людській подобі.

Люк повів бровами.

– Ну то й що?

– Здається, у тебе все гаразд, – відзначив Пенґборн неохоче. Він поставив статуетку Калі на полицю. – Ще була дитина? Дівчинка.

Люк здавався здивованим.

– Що?

– Не клей дурня, – прогарчав Блеквелл. – Нам відомо, що сучка народила дочку. В спальні її квартири виявили фотографію.

– А я подумав, що ви запитували про мою дитину, – спокійно перервав їх Люк. – Так, у Джоселін була дочка, Кларисса. Я підозрюю, що вона втекла. А що, Валентин послав вас по дівчину?

– Не нас, – сказав Пенґборн. – Але він шукає її.

– Може, обшукати це місце, – додав Блеквелл.

– Я б вам не радив, – сказав Люк і зісковзнув зі столу. В його холодному погляді була певна загроза, хоча вираз його обличчя не змінився. – Чому ви думаєте, що вона ще жива? Я думав, що Валентин відправив равенерів зачистити місце. Достатня доза отрути равенера – і від більшості людей залишиться лише попіл.

– Равенера вбили, – сказав Пенґборн. – І Валентин щось запідозрив.

– Валентин постійно щось підозрює, – сказав Люк. – Мабуть, його вбила Джоселін. Вона на таке здатна.

Блеквелл хмикнув.

– Можливо.

Люк знизав плечима.

– Слухайте, у мене немає ні найменшого уявлення, де дівчина, але якщо добре подумати, то вона мертва. Інакше вже б сама далася чути. У всякому разі, ця дитина не становить жодної небезпеки. Їй п’ятнадцять років, вона ніколи не чула про Валентина і не вірить в демонів.

Пенґборн посміхнувся.

– Щаслива дитина.

– Уже ні, – сказав Люк.

Блеквелл поворухнув бровами.

– Ти злишся, Люціане.

– Я не злюся, я роздратований. Я не збираюся втручатися в плани Валентина, розумієте? Я не дурень.

– Справді? – сказав Блеквелл. – Приємно бачити, що з роками ти почав дбати про здоров’я власної шкіри, Люціане. Колись ти не був таким прагматичним.

– Ти ж знаєш, – Пенґборн вів далі, – що ми виміняємо Джоселін на Чашу? Благополучно доставимо під твої двері. Валентин обіцяє.

– Знаю, – сказав Люк. – Пропозиція мене не зацікавила. Я не знаю, де ваша дорогоцінна Чаша, і я не хочу вплутуватися у ваші справи. Я ненавиджу Валентина, – додав він, – але я поважаю його. Я знаю, що він знищить усе, що стоятиме на його шляху, і збираюся бути подалі від нього, коли це станеться. Він же монстр, машина для вбивства.

– Хто б казав, – прогарчав Блеквелл.

– Я так зрозумів, що ти готуєшся зійти зі шляху Валентина? – сказав Пенґборн, указуючи довгим пальцем на застібнуту до половини спортивну сумку на столі. – Їдеш з міста, Люціане?

Люк повільно кивнув.

– Переїду за місто. Заляжу на дно на якийсь час.

– Ми могли б зупинити тебе, – сказав Блеквелл. – Змусити тебе залишитися.

Люк