Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

справу робимо. Стукаємо у двері заможних міщан, урядовців, підприємців, – отак по грошу і збираємо. Сказано ж у Біблії: стукайте – і вам відчинять. А без нашої підтримки Миколі Певному довелося б таки непереливки. Місцеві селяни, затуркані то Москвою, то Варшавою, то своїми ж п’явками, – бідні, як церковні миші. Театр їздить по селах більш для підняття їхнього духу, ніж за заробітком. Іноді взагалі безплатні вистави показує. Та й у місті не дуже заробиш. Що то є, пане Модесте, п’ятдесят грошів чи й один злотий за квиток на виставу? Ну що то є?! От у польському театрі вхід за п’ять злотих і п’ятдесят грошів. То вже солідно. Та ще й Міністерство віросповідань і освіти їх щедро обдаровує, і міська влада не скупиться.

– Маєте рацію, пане Іване, маєте рацію, – погодився той, кого назвали Модестом. – Дуже непросто Миколі Певному триматися на плаву. Якби не його одержимість, не бажання прислужитися рідній культурі… Але він не покладається тільки на пожертви. Має вже гіркий урок з Ужгорода. Там, кажуть, театр був, поки крутилися гроші від чехословацької влади. А закінчилися гроші – і все. Тож старається сам заробляти, крім вистав, ще й концерти організовує. Такого хору, як при нашому театрі, бігме, ще пошукати. Та й оркестр який! Шкода мені тільки, що за тими клопотами не має часу пан Певний реалізувати свій акторський талант. А то талант від Бога, як і в його дружини.

Після вистави та виступів усіх артистів – і своїх, і гостей – запросили на невеликий фуршет. Його влаштували там же, у клубі «Рідна хата» на вулиці Августина Кордецького. Все по-домашньому: вино власного виробництва, канапки, яблука, груші, печиво і пиріжки до чаю.

Як це зазвичай буває серед мистецького люду, після скромної трапези розпочалися творчі експромти. Хтось співав, хтось декламував, хтось читав епіграми і сипав дружніми шаржами на колег. З усіх боків лунали компліменти на адресу Ніни Певної, яка ось уже стільки років незмінно виконувала роль Наталки і знову полонила публіку своїм співом.

Ян Загурський похвалився: у його трупі також є актриса ну просто таки з янгольським голосом. Вона, щоправда, не має музичної освіти, як високоповажна пані Ніна, виросла у поліському селі, в звичайній селянській родині, але співає так, що серце тьохкає. Не дівчина, а справжній діамант, тільки поки що без оправи. І підштовхнув Дану:

– Ану покажи, дитинко моя, вельми поважному панству, як ти вмієш співати.

Дана спалахнула, зніяковіла і ледь не втекла з-за столу – як це можна, щоб вона… щоб перед такими відомими людьми та ще й після Ніни Певної. Тієї самої Ніни Певної, яку глядачі сьогодні буквально осипали осінніми квітами і ледь не винесли на руках зі сцени! Та ж її, селючку, засміють. Але Яна Загурського, розігрітого третьою чаркою «за прекрасних панєнок», уже не можна було зупинити.

– Дитинко моя! Не треба червоніти, як засватана дівка перед старостами! Скромність прикрашає людину тільки тоді, коли її більш нічим прикрасити. А це не те, що підходить актрисі Дані Ясницькій, зовсім не те, холєра ясна! Отож прошу до співу, панєнко!

– Що мені співати? – прошепотіла Дана, відчуваючи, як від страху дерев’яніє все тіло.

– А що хочеш, – підбадьорливо усміхнулася Ніна. – Ти ж, мабуть, знаєш багато народних пісень. От і заспівай. Добре б якусь волинську. Та ти не хвилюйся так, тут усі свої.

Дана вхопилася за ту усмішку, як потопаючий за рятівний круг. І заспівала.

Ой, хмелю ж мій хмелю, Хмелю зелененький, Де ж ти, хмелю, зиму зимував, Що й не розвивався?..

Пісня ніби сама випурхнула з грудей. Якби хтось запитав, чому Дана заспівала саме її, вона б не змогла пояснити. Це вже пізніше вона зрозуміє, що її підсвідомість зробила дуже правильний вибір: ця пісня з високими нотами давала їй можливість продемонструвати свій перший голос, який пізніше Ніна Певна визначить, як колоратурне сопрано. А тоді вона просто підійшла до Дани, вручила один зі своїх найпишніших букетів і запропонувала:

– Я б хотіла підібрати оправу до цього чудового діаманту. Ти не проти попрацювати зі мною?

Чи вона не проти?! Господи! Та чи ж вона несповна розуму, щоб відмовитися від такої пропозиції?

Таким Яна Загурського Дана ще не бачила. Він не порушив етикет – відбув, як і годиться чемному гостеві, застілля, на всі боки розсипав компліменти, розказував про останні ролі своєї чарівної Талочки. А вже по всьому, коли відвів Талу до родичів, повернувся до готелю «Ренесанс», де оселилася його трупа, і як розлючений голодний тигр у клітку з кроликами, ввірвався у номер, де поселилася Дана.

– Нєх тебе холєра вузьме! Хто тобі позволям?! Хто позволям, глупа кура?!

– Це я дурна курка?! – образилася Дана.

– А хто єще, холєра ясна?! Хто єщє, як не ти?!

Авжеж, не тямився Загурський, треба бути дурною безмозкою куркою, щоб зробити такий вибір. Та чи вона не тямить, що той український театр – то самі старці? Бо що то за платня – 120 злотих? То ніц не пеньонзи. Та і тих старцівських пеньонзів три десятки артистів місяцями не бачать – живуть тільки своїм артистичним гонором та божим духом. Бо як їх можуть підтримати місцеві селяни, ці нещасні, які й самі часто перебиваються з хліба на воду? Ну збере театр кілька злотих за виставу, ну додадуть йому іноді ще