Андрій Левицький - Сонячна магія

— Я теж так думаю, що ніякі ви не чудовиська, — зітхнув окунь, — але це нічого не змінює. Наказ мера. Посидите тут днів зо два, а потім придумаємо, що з вами робити.

В’язниця своїм виглядом, вочевидь, роздратувала Боя. До того він слухняно йшов за стражем, а тут зупинився як укопаний і втупився в «тризубець». Страж намагався волокти його далі, але Бой витягся в струну, роззявив дзьоба й раптом голосно закричав. Усі окуні підскочили від несподіванки й при цьому ледве не закололи заарештованих своїми піками. Бой брикнув стража, вирвав поводи з його рук і, репетуючи без перестанку, рвонув уперед з такою дивною швидкістю, що миттєво зник у темряві.

— Стій! — крикнув услід старший окунь, але страуса вже й слід прохолов, тож стражник лише махнув рукою.

— Ну й добре. Птаха затримувати наказу не було.

Стражі, що чергували на воротах, пропустили їх усередину, де троє тюремників завзято грали в карти.

— Це ті самі чудовиська? — поспитав один, з вигляду найстарший і багатше вбраний, — напевно, Головний Тюремник.

— Ті самі, — підтвердив окунь. — Агов, чудовиська, зброя у вас є?

Кукса без зайвих слів зняла з пояса свої ножики, пружинний шнур і кинула все це на підлогу. Бобрик похитав головою.

— Я взагалі мирна людина. Навіщо мені зброя?

Тюремники витягли зі стояка під стіною метай і підступили до мандрівників.

— Точно нічого нема? — допитувався Головний, поплескуючи з боків спершу Пронозу, а потім Бобрика, що відразу почав хихотіти й звиватися. — Начебто, нічого… Добре, відправимо вас до найвищої камери. Там і ґрати найвужчі, не вибратися.

— У найвищу? — перепитав хлопчисько. — Якась у вас кутузка дивна. Ось у нас, у Літоні, нормальна тюряга, в підвалах. А у вас чомусь нагорі.

— Не тюряга, а темниця, — вже за звичкою виправила його Кукса.

Головний Тюремник посміхнувся.

— Та ти в нас, я бачу, хлопак бувалий!

— Темниця мені — рідний дім, — задер голову Бобрик.

Усі три тюремники стали позаду заарештованих, виставили перед собою мечі та повели їх нагору вузькими гвинтовими сходами всередині однієї з веж. На кожен сходовий марш виходили двері камер.

— У нас тут зазвичай не дуже багато постояльців, — розповідав дорогою Головний Тюремник. — Народ в Улові сумирний, законослухняний. Ну, контрабандистів іноді спіймають, чи там рибалку заарештують, який не послухається заборони та під час нересту в океан вийде. А так тут тихо, спокійно.

Вони йшли досить довго, й Бобрик уже засапався, коли кручені сходи нарешті скінчилися. Головний Тюремник зняв з ременя в’язку ключів і одним із них відімкнув важкі залізні двері під самим дахом вежі.

— Заходьте.

Щойно мандрівники вступили всередину, двері за ними зачинилися, і ключ заскреготів у замку. Почулися кроки, що віддалялися, і веселий голос:

— То що, зіграємо чи спати ляжемо?

А потім усе стихло.

Кукса стала посеред камери й уважно оглянула все навколо. Стіни, підлогу та стелю було складено з великих камінних брил; під ногами вони були неприємно вогкі, від цього відчуття не рятувала навіть устілка з перетлілої соломи, що мала вкрай неприємний запах. В одній стіні були двері, якими бранці ввійшли, а в іншій — квадратне віконце з ґратами. Бобрик уже встиг простромити голову поміж пруття.

— Гляди, вуха відірвеш, — застерегла Проноза.

— Нє-а, у мене голова маленька. Але решта все одно не пролізе.

Проноза стала поруч із хлопчиськом і теж обережно вистромила голову назовні. Двох сусідніх веж звідси не було видно, зате панорама нічного міста розгорнулася б у всій своїй красі, якби Пані-Місяць таки вийшла з-за хмар. Поки що на темних вулицях лише де-не-де блимали ліхтарі.

Бобрик відступив від вікна й згорнув поли плаща — у камері було прохолодно.

— Слухай-но, але ж кепські наші справи, — він стурбовано почухав потилицю. — Ось я зараз не можу придумати, що нам робити. Двері міцні, ґрати теж. Перепиляти їх нема чим. А навіть якби й було, все одно кепсько, тому що ми надто високо.

— А чи не вдасться спуститись по стіні? — Кукса уважно роздивлялася, як закріплено пруття в щілині між каменів. — Їх замазано глиною. Вона, звісно, й сама вже мало не закам’яніла, але я все одно спробую, — Проноза дістала з волосся рятувальну шпильку, встромила її в щілину й не без натуги відколупнула-таки крихітний шматочок глини. — Хоча б щось та робити — не нудьгувати ж тут без діла.

— Робота страшенна, а користі — ні на гріш, — пробурмотів хлопчисько. — Як ти спустишся по цій стіні? Ти глянь, яка висота!