Кейт Мосс - Лабіринт

його на запах і на дотик. Алаїс рушила швидше, твердо впевнена, що за нею стежать. Вона чула тихе шурхотіння ніг та важке дихання.

— Хто тут? — ще раз вигукнула вона.

Без попередження груба мозолиста рука, від якої смерділо пивом, затисла їй рот. Вона скрикнула, відчувши раптовий, різкий удар у потилицю, і впала.

Їй здалося, що вона надто довго падала на землю. Потім Алаїс відчула на собі чиїсь руки, що обмацували її повсюди, неначе щурі, які нишпорять у льосі, доки не знайшли те, що хотіли.

— Aqui es[25].

Це було останнє, що вона пам’ятала, а потім її повністю огорнула темрява.

Розділ 11
Пік Суларак Сабартський хребет Південний захід Франції
Понеділок, 4 липня 2005 року

— Еліс! Еліс, ти мене чуєш?

Вона змигнула і розплющила очі.

Повітря було прохолодним і вологим, неначе у нетопленій церкві. Вона вже не пливла, а лежала на твердій холодній землі.

— Де це я в біса? — Еліс відчувала вологу, грубу та нерівну землю під своїми руками й ногами. Вона трохи поворушилася. Гострі камінці й щебінь кололи їй спину.

Та ні, це не церква. Поволі почали повертатися неясні спогади. Ось вона йде довгим, темним тунелем у печері, ось кам’яна кімната. Потім що? Спогади були надто неясними, наче подекуди зітерті. Еліс спробувала підвести голову. Дарма. Біль стиснув її череп, а в животі забулькотіло, немов вода у трюмі затонулого корабля.

— Еліс, ти мене чуєш?

Хтось говорив до неї. Схвильований, занепокоєний голос, який вона знала.

— Еліс! Прокидайся!

Еліс знову спробувала підвести голову. Цього разу біль не був таким сильним. Повільно й обережно вона злегка піднялась.

— О Господи, — пробурмотіла Шелаг із відчутною полегкістю.

Чиїсь руки допомогли Еліс підвестися. Усе було невиразним і темним, окрім миготливих кіл світла від двох смолоскипів. Еліс звузила очі та впізнала Стефана, одного з найстарших членів групи, що зібралися навколо Шелаг. У його окулярах відбивалося світло.

— Еліс, скажи щось. Ти мене чуєш? — знову повторила Шелаг.

«Я не впевнена. Може», — подумала дівчина.

Еліс спробувала щось сказати, але їй заціпило. Вона спробувала кивнути, але від великого напруження у неї закрутилася голова. Вона затиснула її колінами, і це врятувало від утрати свідомості.

За допомогою Шелаг з одного боку та Стефана з іншого, вона змогла переміститися на горішню сходинку, поклавши руки на коліна. Здавалося, все хитається з боку в бік, вперед і назад, неначе у незмонтованому кіно.

Шелаг нахилилася до неї та щось говорила, але Еліс не могла розібрати, що саме. Звук був викривлений, ніби грала платівка не на потрібній швидкості. На неї накотився ще один, сильніший приступ нудоти й одночасно нахлинули розрізнені уривки спогадів: удар головою й падіння у пітьму; її рука, простягнута за каблучкою; усвідомлення того, що вона потривожила щось, що дрімало у найпотаємніших закутках гори, щось лиховісне.

Потім провалля.

Їй стало страшенно холодно. Вона відчувала, як її голі руки та ноги вкрилися гусячою шкірою. Еліс знала, що вона не могла лежати непритомною тривалий час, у крайньому випадку не більше кількох хвилин. Такий незначний проміжок часу, але, здавалося, він був достатнім, щоб вона змогла проникнути з одного виміру в інший.

Еліс здригнулася: до неї повернувся ще один спогад. Про той самий знайомий сон. Спершу відчуття миру й світла, усе біле та чисте. Потім швидкий політ, нижче та нижче крізь небеса, і земля стрімко мчить назустріч. Не було ні зіткнення, ні удару, тільки зелені колони дерев над нею. І вогонь, гулка стіна червоного, золотавого й жовтого полум’я.

Вона обхопила себе голими руками. Чому сон повернувся? Сон переслідував її впродовж усього дитинства, — той самий сон, він ніколи нічим не закінчувався. Поки її батьки відпочивали у своїй спальні через коридор, не відаючи ні про що, Еліс проводила ніч за ніччю без сну в темряві, стискаючи пальцями ковдру й самотуж борячись із демонами.