Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Будинок Кримінальної Міліції.

— Де Закон?

— Там.

— То знищимо його.

І банда йшла в атаку на Будинок Закону, щоб, втративши кілька людей, відступити до своїх вулиць.

— Хто це був? — відкидаючи димлячу гільзу, запитає міліціонер.

— Хтось зі Стрибунів.

— Вони порушили закон.

І вони прийдуть до Стрибунів у касках із забралами під прикриттям товстих щитів. На тросах з даху у вікна квартир, вулицями, витягнувшись від стіни до стіни. Під гуркіт гелікоптерів з сліпучими прожекторами. Під ревіння:

— Це міліцейська операція!!! Будь-який опір — смерть!!!

Знищити всіх, хто нашив на свою куртку «Стрибун». Очистити всі вулиці та повернутися до себе, щоб перемалювати карти Міста, затерти на них «Стрибуни» і вже за два дні по тому вписати «Наречені» — назву банди, що прийшла замість «Стрибунів».

«Наречені» — найстаршій серед них було чотирнадцять. А їхня отаманша важила півтори тонни, носила бузковий вельон, любила високих рабів і підводила очі зеленим.

— «Наречені».

— Що на них є?

— Вони порушують закон: убивства, грабіж, захоплення чужих територій.

— Покарайте їх.

У будинку Кримінальної Міліції був тільки один закон:

— Кожного, хто вбив, має бути покарано.

— Кожного, хто носить зброю, має бути покарано.

— Кожного, хто порушив закон, має бути покарано.

Покарання одне — смерть.

— Кожен, хто народився в Місті, і кожен, хто в ньому живе, має вмерти.

Той, хто прийшов у Місто і провів тут бодай одну ніч, ставав його громадянином.

— Ми захищаємо закон, — сказав Пес.

— Хтось мусить давати лад, — я розуміла їх.

У їхньому кабінеті. Сидячи на столі Пса.

А ще Чужі Міліціонери могли привести мене сюди без пістолета, у роздертій після нічної гонитви куртці й завести до кабінету:

— Хто це?

— Я вперше бачу такий герб.

— Були інші?

— Ні. Вона була сама.

— Що в кишенях?

Куля, серденько, крильце янгола, кілька м’ятних цукерок.

— Що з руками?

Вони притисли б мої руки до столу, замазавши їх фарбою, і лишили б відбитки долонь на сотні аркушів.

Їхній комп’ютер сказав би:

— Крихітка. Вбивця. Винна. Смерть.

І роздрукували б список з моїми відбитками на кожній сторінці.

— Подорожні у селищі біля Далеких Пагорбів. Народжені Вночі. Грабіжники. Три Свистуни. Патрульні Висотних Будинків. Мерці і Мисливець Раз.

Так. Я вбила його. Четвертого з тих, котрі прокинулись й повернулись до свого будинку.

Четвертий із тих, котрі прокинулися, сказав до своїх дверей:

— Відчиніть мені.

Мисливець Раз вимовив:

— Мені, — зайшов у темряву квартири, кинув сірника у бензинову кулю та в її спалахові побачив мене.

— Я гадала, в тебе є кіт, — сказала я. — Ти прийдеш, покличеш його, а замість нього вийду я.

— У мене немає кота, — посміхнувся Мисливець.

Обидві руки в кишенях: вгадай, у якій пістолет.

— Я приготувала тобі вечерю.

— Невже? — сказав він.

— Може, поїси?

Адже він міг стати мені…

Але — ба-ба-бах!!! — наші три постріли злилися в один.

Він.

Я.

Він. Мертвий. За мить до того, як упав.

— Так, — скажу я. — Я вбила його.

— Мисливець Раз, — скаже Пес. — Щось знайоме…

А Залізний Чоловік скаже:

— Тижнів два-три тому…