Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Та ні, це було набагато раніше.

— То ти зізнаєшся? — сказали мені чужі карні міліціонери.

— Авжеж, — сказала я.

— Виходить, ми мусимо покарати тебе, — і вони повели мене коридорами через підвали у двір, щоб, не зав’язуючи мені очей, застосувати закон.

— Ти вбивця.

— Вбивця.

— Тебе треба покарати.

Від тих, хто охороняє закон, — скільки завгодно разів.

І в коридорі я побачила ще одного мисливця.

Мої руки, закладені за потилицю, його руки, скуті за спиною.

— Здоров, Крихітко.

— Здоров, мисливцю.

— І ти?

— Зустрінемося на небесах.

— Без розмов, — карний міліціонер штовхнув мене в спину.

— Без розмов, — нагадав мисливцеві карний міліціонер.

Нас виведуть на сходи перед Палацом Закону і вистрілять услід, щоб могли скотитися до патлатих людей, які знають тільки слово «любов». Вони закопають нас…

Але вони можуть і не впізнати мене, і тоді, сидячи на столі в кабінеті Залізного Чоловіка, я посміхнуся, коли він скаже:

— Мисливець? Щось таке було тижнів два-три тому…

Я почую постріл за вікном. Вирок виконано і втілено, ділянки полювання на Крихітку, мертвий Мисливець Раз скотиться до ніг патлатих гробарів, що носять амулети з голубиних лап.

Тепер їх залишилося дев’ять.

— Що? — перепитає Залізний Чоловік.

— Тепер їх залишилося дев’ять, — скажу я. — Дев’ять мисливців Раз.

— Може тобі допомогти?

— Не треба, — відповім я.

— Будь обережна, — скаже мені Пес.

— Будь обережна, — сказав мені Пес.

Я махнула рукою у відповідь і вийшла на вулицю.

Я вийшла на вулицю.

Сірий будинок Палацу Закону дивився на мене важкими від мішків із піском вікнами.

— Йдеш?

— Та ні. Я вже пішла.

— Я наздожену тебе.

— Наздоганяй.

І він увімкнув сигнал тривоги:

— Ми шукаємо вбивцю Крихітку! У наказі немає слова «живою»! Тому, хто знайде…

Я не дослухала. Мені знову довелося тікати.

Хто хутчіш: Крихітка, Дев’ять Мисливців чи Сто Кримінальних Міліціонерів?

І раптом десь там під землею п’яний старець засунув руку в електричний щит і просто переді мною спалахнув ліхтар й освітив чорний провал метро.

— Хо, — я зійшла вниз зітертими сходами ескалатора єдиної станції.

— Ти куди?

— Додому.

— Останній потяг був сто чотирнадцять років тому.

Народжені Вночі та Патрульні Висотних Будинків грали у футбол.

М’яч набитий травою та камінням. Зручно влучити в голову, зручно підкинути і вдарити ногою. Схопити, побігти, завалити на спину і закрити м’яч собою, коли на тебе накинуться відразу троє.

На радість тим, хто дивиться з вікон.

Замість воріт днище танка праворуч і відкритий автомобіль ліворуч.

Звідти сюди перекинути, вдарити плечем, перекинути м’яч і перестрибнути через того, хто упав під ноги. Сюди звідтіля. Ударити ліктем у перенісся, буцнути, загородитися м’ячем від удару, дати пас і покотитися до зірваних ґрат каналізації.

Я сиділа на поштовій скриньці, і мені було нудно дивитися на них. Занадто вже багато туди і занадто вже багато звідти.

Я загасила цигарку та хотіла вже підвестися, коли побачила листи. Повна поштова скринька.

Я взяла одного:

«Шановній…»

Іншого:

«Щиро шкодую…»

Третього:

«Де ти, Крихітко? Повернися. Не змушуй мене… Вітчим».

Зворотна адреса — Мисливці:

«Ми йдемо, — читала я. — Крихітко, чекай