Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Який же гарний у тебе хлопчик! Нехай росте здоровий!

– Щастя бажаємо Олежці!

– Щоб був розумний, любив і шанував свою маму!

– Бажаємо йому щастя! А ще… Аби як виросте, знайшов собі гарну пару!

Після кожного тосту гості ставали все веселішими, шум у кімнаті наростав.

– А я все знаю, – довірливо нахиливши до молодої мами голову, зашепотіла Світлана їй у саме вухо. А тоді відхилилась і голосніше: – Та що там я, усі вже знають, Варко! Про Вадима…

– Не тепер… – враз спохмурніла Варвара, вхопила сп’янілу подругу під лікоть і відвела до іншої кімнати. – Навіщо ти?… Я ж тебе просила нікому не казати.

– А що таке? Ти жінка вільна, та й він – чоловік непитущий. Це не секрет, усе село уже говорить про те, що Вадим за тобою сохне. Та й ти, я знаю, не проти… Чого таїтися? Ви ж давно не діти!

– Я й не проти, але його мама…

– Що – мама? Вона ж не знайде в селі невістки кращої за тебе. А що є дитина?… Це ж навіть на краще! Вадим матиме собі сина, а Олежка – батька!

– Ой, Світлано…

Минуло кілька років, і Варвара таки дала свою згоду на шлюб. Потім народився ще й Денис. І синів своїх, як і обіцяла, вона виростила гідними людьми.

Коли люди щасливі, їм немає діла до усіх інших.

Як прийшов Андрійчик з армії – прорвалось небо: дощ лив і лив, мов із відра. День при дні. На городах бур’янів у пояс, по вулиці – калюжі, по вікнах капле. Сидить Андрійчик та й сидить у хаті, на серці тоскно.

– Чому ти світом нудиш? – питає мати. – Йшов би десь до дівчат та й нашукував би вже мені яку невістку!

– Яку невістку, мамо? – сидить Андрійчик і дивиться на небо.

– А якусь таку: скромну, роботящу, чемну.

– Як вам треба, то й шукайте, я ще женитися не збираюсь.

– То воно на те й показує, – каже мати. – Де то видано – такий молодий і все сидиш удома.

– Як треба, десь піду, щоб вам очей не муляти! Коли заважаю в хаті…

– Тю на тебе! Не можна й слова сказати. По мені – й сиди, але й межи люди пора десь вибиратись.

– Не хочеш дівчини – то шукай, сину, собі роботи, – це вже батько.

– Як скажете, нехай он тільки дощ ущухне, тоді й піду.

Такий Андрійчик.

Аж тут – у школі випуск! Може, й не пішов би туди. Так ось – дізнались хлопці, товариші з дитинства, що він прийшов з армії, а може, мати розказала? – та й постукали у двері.

– Агов! – гукає Максим, найкращий приятель, найщиріший дорадник, рятівник у всяких бійках колись хлопчачих. Бо Андрійчик собі був плохенький – худий, несмілий, а той, мов богатир билинний! – Привіт, друзяко! Виходь у люди, а то закопався, сидиш сам у хаті.

– Може, він на монаха готується вчитись! – підкусив Денис, той ще жартівник. А сам такий – геть тобі чисто циганчук: верткий, чорнявий, кучері мов із смоли вилиті, з очей аж іскри сиплють. Знав Денис Андрійчикову прихильність до читання Біблії, до ходінь у церкву, забобонів.

– Та що ви… – знітився Андрійчик, але друзів зустрів із розпростертими обіймами.

– Заберіть хоч ви його, хлопці, та виведіть десь у люди! – мати змиває порога, воду бере з-під ринви.

– Виведемо, тітко Світлано! Сьогодні у школі випуск, музика гратиме до ранку, підемо на дівчат полювати!

– Оце я розумію, справжні хлопці!

– А ви готуйте нам із собою пляшку гарної самогонки!

– Що ні, то ні! – насупилась Андрійчикова мати. – Ніякої горілки мені, щоб я й не чула! Ще молоді, аби п’яницями ставати.

– Та ми жартуємо!

А далі зачинили за собою двері, говорять, регочуть – що то юність!

І правда, після обіду стихло. Дощ перестав сіятися, розбіглись хмари, сонце блиснуло, сипонуло на землю рясним промінням, та так дужо,