Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– І мені теж!

– А я буду проклинати!

Намарно Варвара переконувала рідню – ніхто їй не повірив.

– Тоді… тримайте ключі від хати і про мене – перекидайте усе догори дном, як хочете, валіть, копайте, бо я тут теж жити не буду. А продасте… тоді мені дасте знати.

– Зачекай! – брат загрозливо рушив у бік Варвари, а їй здалося – що то покійний батько ожив, такою разючою тепер була між ними схожість. – Зачекай, сестро, не хитри! Не обманюй нас, віддай материні гроші, а все інше теж поділимо по-братськи.

– Й по-сестринськи, – докинула сестра.

– По-чесному!

– Та пішли ви всі! Я вас знать не хочу! – і Варварїа заридала.

Хату довелось таки продати. Люди у селі дізналися про її роман з Володькою, почали позаочі говорити, що вона тим доконала матір.

Якось Варвара подзвонила найкращій подрузі, ще з училища, пожалілась. А та…

– Приїжджай, Варваро, – каже, – до мене! У нас село велике – міського типу, є дві школи, коли що, то можеш і на роботу влаштуватись. Видамо тебе заміж, або – сільрада ж дає вчителям гуртожиток. Та й фах у тебе такий. Ти знаєш, як нам потрібна в школу вчителька іноземної мови?

– Дякую тобі. Чим мені ризикувати? А то й приїду!

– Приїжджай!

Варвара швиденько владнала всі формальності, зібрала речі в чемодан – та й гайнула світ за очі.

Коли забирала трудову книжку зі школи, Володька взяв її за руку.

– Варваро, якось у нас так вийшло…

– Не хвилюйся, все нормально!

Так і попрощалися.

На новому місці Варварі і справді дали квартиру. Та де квартиру! Цілих півхати виділила сільрада як молодому і перспективному спеціалісту.

Село було красиве і велике, дуже близько до обласного центру. Вулиця, на якій тепер жила Варвара, – із щойно зведених будинків. Біля хати три сотки городу, невеличке подвір’я, підведена вода.

– Яка ж я тобі вдячна, Світлано! – Варвара чулася так, неначе щойно вирвалася із пекла. – І головне – я ж сама собі створила пастку! От скажи мені, подруго, для чого мені здалася та дитина? От чому я так її тоді хотіла? Наче мана якась найшла…

– Ну, взагалі-то всі дівчата мріють вийти заміж, а вже потім народити. Але ти, Варко, завжди була якась трохи дивна.

– Тепер як згадаю… Боже, і чим я думала? Що б я там, у тому забитому селі, у тій убогій хаті робила? Як би я могла виростити сина нормальною людиною, га? Та ще й Володька… Ні, він, Світлано, красивий чоловік, освічений, розумний. Але… Уяви, що було б, якби я там народила від нього сина!

– А чому саме сина? – дивувалася Світлана.

– Тільки сина! Якщо колись мені ще щось подібне збреде в голову… Але то вже, мабуть, навряд чи буде.

– Не журись, подруго, віддамо тебе ще заміж, у нас в селі є нежонаті чоловіки.

– Вдівці або п’яниці, чи, боронь Боже, розведені? Ні, мені не треба.

– То ти перебірлива? Хочеш у тридцять років парубка? А знаєш, є у нас один такий, можу познайомити!

– Я вже нічого не хочу. Просто спокійно жити, ходити на роботу. Все…

Але сталося інакше.

Недарма кажуть, що бажання здійснюється саме тоді, коли уже перестаєш про нього думати й чекати. За тиждень, щойно відсвяткувавши сяк-так скромне новосілля (запросила Світлану з чоловіком), Варвара збирала зі столу посуд. Раптом її сильно замлоїло, перед очима попливли білі стіни, з обличчя збіг рум’янець.

– Що тобі? – Світлана сполошилась.

– Гадаю, перевтома… Я стільки всього пережила, аби ти знала…

– Ну то ми підемо, ти відпочивай.

Та наступного ранку Варварі не стало краще. «Мабуть, щось з’їла не те», – думала вона.

Поголодувавши ще два дні (бо й крихти хліба не могла взяти до рота, відразу ж починала блювати), вирішила поїхати до лікарні. А там дізналася, що то були перші ознаки вагітності, колись такої бажаної.

– Що ж ти думаєш робити з дитиною? – Світлана першою дізналась про вагітність.

– Як що? Буду народжувати!

– А батько?…

– Я народжуватиму для себе!

На родини до Варвари зійшлись лише колеги.