Арі Турунен - Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

одним столом з родиною Лоренцо.

Лоренцо був обдарованою особистістю, альтруїстичним правителем із надзвичайно багатим світоглядом. Завдяки його рекомендації флорентійським талановитим людям вдалося влаштуватися на службу до інших меценатів, в інших містах. Завдяки клопотанню Лоренцо Мікеланджело потрапив до Рима, де розписував Сікстинську капелу, а Леонардо да Вінчі — на службу до двору Людовіко Сфорца у Мілані.

Лоренцо вмів використовувати мистецтво на користь політиці. У 1481 р. Сандро Боттічеллі приїхав із Флоренції на службу до папи римського. Таким чином Лоренцо хотів залагодити погані стосунки з папою. На думку Пола Стратерна, дослідника родини Медічі, цим Лоренцо давав зрозуміти: Флоренція — потужний центр італійського ренесансу, якщо зруйнуєте його — зруйнуєте культуру Італії.

Роль Лоренцо як мецената була типовою для його часу. При багатьох дворах Італії шанували дослідників і митців. Таке покровительство приносило їм добру славу. Гарний правитель мусить докласти зусиль, аби об’єднати владу з мудрістю.

Прекрасна Ферроньєра. Вважається, що на картині Леонардо да Вінчі зображена Лукреція Крівеллі, коханка Людовіко Сфорца. Леонардо да Вінчі потрапив до двору Сфорца за рекомендації Лоренцо ді Медічі. Леонардо да Вінчі становить найвідоміший приклад ренесансного генія у Флоренції, «універсальної людини» (Uomo Universale). Він був архітектором, скульптором, художником, музикантом і дослідником

Лоренцо був не єдиним покровителем мистецтв у родині Медічі. Його двоюрідний брат Лоренцо ді П’єрфранческо де Медічі замовив Боттічеллі його найбільш відомі полотна епохи Ренесансу: «Весна», «Народження Венери» та «Паллада і Кентавр».

Лоренцо насолоджувався своїм статусом покровителя мистецтв і мецената, з ним часто радилися з приводу проектів будівництва у місті. Також він фінансово допомагав письменникам і вченим і постійно поповнював бібліотеку Медічі новими книжками та рукописами. Одна зі знахідок Лоренцо — двісті грецьких праць, половина з яких були до того часу невідомі. Він фінансував університет Флоренції, єдиний на той час заклад, де навчали грецької мови. Тут читали лекції такі викладачі, як Іоанн Аргиропул, Феодор Газиc, Димитрій Халкокондил і Димитрій Кретенсіс. Два останніх у 1488 р. опублікували перше видання творів Гомера. Студенти зі всієї Європи з’їжджалися до Флоренції вивчати грецьку. В 1489 р. з Оксфорда прибув Вільям Латімер, який допомагав дослідникам перекладати праці Аристотеля латиною.

Своєю самовідданістю Лоренцо надихав митців і вчених на творчість. На відміну від традиційних політиків у нього не було одного філософа-фаворита — він прислухався до багатьох. Це було винятковим явищем, оскільки зазвичай правитель воліє чути лише такі думки, що збігаються з його баченням світу. Одним із його підопічних був філософ Піко делла Мірандола. В 1484 р. цей 21-річний обдарований юнак прибув до університету Флоренції, де почав вивчати тексти Платона під керівництвом Марсіліо Фічіно, який перекладав їх латиною. Поет і гуманіст Поліціано представив його Лоренцо. Піко, що вільно розмовляв двадцятьма мовами, був наче прекрасне уособлення людини Ренесансу. За словами Поліціано, його душа була такою ж прекрасною, як і його зовнішність. Блиск Піко нікого не залишав байдужим. Йому довелося втікати з Флоренції, коли було розкрито його зв’язок із Маргаритою, жінкою Джироламо де Медічі.

Піко вивчав традицію античної Греції, Риму, Візантії, звертався до текстів арабів, зороастрійців та іудеїв. Він шанував Тому Аквінського, Авіценну, Аль-Фарабі, Аль-Кінді, Платона, Аристотеля… Він хотів поєднати всі наявні науки для того, щоб віднайти універсальну істину. В 1486 р. Піко уклав 900 тез, які зібрав з арабських, іудейських, грецьких і латинських джерел. Він був ладний дебатувати з будь-ким щодо правильності своїх тез. Служителі папи дослідили тези Піко і тринадцять із них визнали єретичними. Думка Піко зробила мислення Ренесансу більш науковим. «Тому що думки жодної людини не є цілковито такими, якими вона хотіла б їх бачити. Переконання жодної людини не є такими, якими вона хотіла б, щоб вони залишались». Інакше кажучи, наші погляди й переконання формуються не лише свідомо.

Одною з головних ідей, що привертали увагу Піко, було уявлення про людину Ренесансу, абсолютно вільну в своїй думці. В есеї «Про гідність людини» він стверджує, що кожен індивід має свободу досліджувати, вчитися і робити себе таким, яким забажає. Піко зухвало впевнений у власній гідності і визнає, що скромність йому не властива. Він не бажає приховувати полум’я власної думки: «Своєю промовою я хотів довести не те, що знаю багато, а радше те, що знаю багато такого, що іншим невідомо». Піко оголошує, що всі культури, зі всього світу, вплинули на його розмірковування і що така відкритість, незважаючи на розбіжності у віросповіданнях, мовах, культурах, облагороджує і надає сил. «Нам слід наповнити душу святим прагненням, аби ми, не задовольняючись звичайним, пристрасно бажали вищого, а також щосили прагнули того, що належить усім людям, якщо на те їхня воля». Таку людину, як Піко, не обмежували ні церковнослужителі, ні застряглі в минулому вчителі. Його ідеї щодо толерантності, науки та непередбачуваності наших суджень були революційними і згодом знайшли відображення в працях Галілео Галілея та Рене Декарта.

У 1487 р. папа відлучив Піко від церкви, а наступного року його було на три місяці ув’язнено у Савойї. Лоренцо ді Медічі врятував Піко. За наказом папи, йому дозволили повернутися до Флоренції, до маєтку в Ф’єзоле, перебуваючи під заступництвом Лоренцо.

Лоренцо де Медічі для написання своєї поезії користувався тосканським діалектом, продовжуючи традицію Данте. Також цей діалект замість латини у своїх віршах почали використовувати такі поети Флоренції, як Данте, Боккаччо та Петрарка. Поліціано також писав свої прекрасні твори тосканським діалектом. Усе це прискорило перетворення останнього на літературну італійську мову. Витончене володіння мовою породило новітню ідею про джентльменів, gentiluomo. Гарні манери, гарна мова, гарний зовнішній вигляд і шанобливе ставлення до мистецтва стали відмінними рисами джентльменів. Торговці, держслужбовці, військові та священики почали дотримуватися цих звичаїв