Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

– Тут, у куті, – вказав садівник на прямокутний контур дверей від комина.

Калина рушив у той бік, але я, випереджаючи його, нетерпляче смикнув клямку і відчинив.

Повіяло на нас димним смородом і посипалося на підлогу трохи сажі.

Поки майстер встиг мені перешкодити, я вже вкляк у отворі і, витягнувши руку вгору, приготувався дряпатися наверх.

– Пусти мене, вар’яте! – обізвався за мною гнівливий голос Калини. – Це моя справа, а ти тим часом пристав драбину до даху і вилізь на гору пильнувати отвору.

Вперше тоді я не послухався його. Якесь скажене завзяття і бажання знати правду опанували мене цілковито.

– То ви самі, майстре, займіть ту позицію! – вигукнув я у відповідь. – Обіцяю тим часом чекати сигналу тут, унизу.

Калина гидко вилаявся і нерадо послухав моєї команди. Незабаром я почув, як віддаляються його кроки.

Відтак я міцніше зав’язав собі на підборідді хустку з шовковою латкою, підтягнув пояс і міцніше стиснув топірець. Не минуло й двох отченашів, як одразу за коліном коминового тунелю, що йшов просто догори, почувся стукіт спущеної на шнурі кулі: Калина був уже на даху і давав мені умовлений сигнал.

Я негайно порачкував до коліна і, навпомацки відшукавши кулю, потягнув її тричі на знак того, що сигнал отримав і розпочинаю рух догори.

Проминувши комин, я випростався й інстинктивно прикрив голову піднесеною сокирою.

Димохід був широкий, але грубо обліплений сажею. Тут, надолині, при самій основі, утворилися цілі шари легкозаймистого «шкла», які світилися холодним металевим полиском в імлистому просвітку, що йшов згори.

Я кинув погляд наверх, туди, де вертикальні стіни сходилися у ясніючий денним світлом кружок отвору і… затремтів.

Над собою, трохи вище леза моєї сокири, я побачив у напівсвітлі димаря якусь білу, сніжно-білу істоту, що вп’ялася в мене парою величезних жовтих совиних витрішок.

Створіння, подібне чи то до мавпи, чи то до величезної жаби, тримало в передніх пазурах, з’єднаних перетинками, щось темне, подібне на людську руку, безвладно відхилену від тулуба, який невиразною крученою лінією вимальовувався тут же поруч на сусідній стіні.

Залитий холодним потом, я вперся ногами у стіни комина і легко підтягнувся догори. Тоді з широкої, розтягнутої від вуха до вуха пащеки страховиська вирвався особливий, хижий звук, страховище скреготало зубами, наче мавпа.

Мій рух його наполохав, і воно змінило позицію, тоді широка смуга світла впала у глибину темниці і виразно відкрила мені жахливу картину.

Причіплене якимсь дивом, ніби приліплене до стіни мацаками пальців, чудовисько міцно тримало в своїх обіймах Бедроня, вкриті білим пухом задні лапи навхрест обвилися навколо ніг жертви, тоді, як видовжений, мов у мурахоїда, писочок прикипів хтивим поцілунком до скроні нещасного.

Від оскаженіння мої очі налилися кров’ю, і, здолавши страх, я зіп’явся знову на кількадесят сантиметрів. Біле створіння, мабуть, занепокоєне, почало стригти схожими на ложки вухами і скреготати щораз голосніше, але з місця не рушило.

Я бачив його марні зусилля, бачив, як воно намагалося то ніби скочити на мене, то ніби кинутися вгору. Але ті кидання були якісь незграбні, якісь дуже обважнілі, здавалося, що воно стало мляве, мов удав, який проковтнув жертву, або стуманіло, мов п’явка від надміру випитої крові, тільки булькаті сліпаки, круглі, мов тарілки, впинало в мене щораз впертіше і цим залякувало…

Але шквал гніву взяв у мені гору над страхом. Я різко відкинув руку із сокирою і з усієї сили рубанув огидний білий череп.

Удар був сильний і влучний. В одну мить згасла пара величезних сліпаків, щось тернулося об мене в падінні, і я почув під собою глухий гуркіт, дивна істота впала на спід комину, тягнучи за собою свою жертву.

Остуда збридження пройняла мене до кісток, я не мав уже відваги злізти вниз і переконатися, що завдав смертельного удару.

Залишався шлях нагору, на дах. Утім, я і так уже був на середині комину, згори з отвору до мене долітали волання Калини.

Тож я почав швидко дертися на верхівку, впираючись ліктями і ногами з усіх сил. Та хто змалює мій жах, коли трохи вище я вгледів повішений на виставленому зі стіни гаку труп Козульки?

Тіло бідаки було страшенно, неймовірно схудле і висохле на тріску – майже сама шкіра і кістки – підвуджене димом, витягнуте, мов струна, сухе й тверде, як кавалок дерева.

Тремтячими руками я відп’яв трупа з гака і, обв’язавши його пару разів шнуром від кулі, дав знак Калині подвійним смиканням.

Через пару хвилин я опинився на даху, де на мене чекав майстер з витягнутим уже тілом Козульки. Зустрів мене похмуро, з наморщеним чолом.

– Де другий? – запитав коротко.

У кількох словах я оповів йому все.

Коли ми обережно знесли вниз по драбині тіло Козульки, майстер тихо промовив:

– Білий Упир. Це він – я передчував, що це він.

Мовчки ми проминули сіни, дві кімнати і повернулися до кухні. Не було тут живої душі, родина садівника перебралася в крило будинку.

Поклавши труп під стіною, ми підійшли до отвору комину. З нього виглядала пара босих задерев’янілих ніг.

Ми витягли нещасного товариша і поклали на підлозі поруч з Козулькою.

– Бачиш ті дві маленькі ранки на скронях в обох? – запитав Калина придушеним голосом. – То його знак. Сюди вражає свої жертви. Білий Упир! Білий Упир! – повторив він пару разів.

– Мушу його докінчити, – відповів я затято, – може, ще не здох.

– Сумніваюся. Він дістав своє – не терпить-бо світла. А втім, побачимо.

І ми заглянули в комин.

У глибині невиразно мріло щось біле. Калина роззирнувся по кухні і, побачивши довгу жердину із залізним гаком на кінці, встромив її в комин. По хвилі почав витягати…

Я побачив, як якийсь білий клубок звільна виринав з глибини отвору, якесь сніжне, пухнасте руно наближалося до краю вентиля.

Але поступово рештки Упира ніби танули, скорочувалися і гасли. Коли нарешті Калина витягнув цілу жердину, з гачка звисав лише невеличкий молочно-білий жмуток якоїсь дивної речовини: була лапата і розкуйовджена, ніби м’який, податливий кожушок, ніби пух – зовсім, як сажа – тільки біла, сліпочо сніжно-біла…

Утім, жмуток зсунувся з гака і впав на підлогу. І тоді відбулася в ньому дивна переміна, за мить біла куля зчорніла на вугіль, і біля стіп сажотрусів залишилася велика виблискуюча металом купа чорної, як смола, сажі.

– Ото, що з нього зосталося, – прошепотів замислено Калина. А за хвилю додав мовби про себе: – З сажі постав і в сажу перейшов.

Поклавши на ноші нещасливих наших товаришів, віднесли ми їх до міста.

Незадовго після того нас обох із майстром