Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

– Не знаю, пане майстер. Пішов так непомітно, що ми навіть його не бачили. Мабуть, була у нього якась нагальна справа, бо навіть не заглянув до нас по винагороду. Як то кажуть, випарувався, мов камфора.

– Гм… – пробуркотів у задумі Калина. – Дивак, як завжди. А чи добре прочистив? Як тепер з комином? Чи добре тягне?

– Та щось не дуже. Невістка нині рано скаржилась, що знову димить жахливо. Якщо до завтра не зміниться на ліпше, будемо просити, щоб ви ще раз прочистили.

– Зробимо, – коротко відповів майстер, сердитий, що тут незадоволені його підмайстром, і страшенно стурбований тим, що про нього немає ніякої звістки.

Того ж вечора сіли ми сумні до спільної вечері і розійшлися по хатах раніше. Назавтра те ж саме: про Козульку анітелень – зник, мов камінь у воду.

По обіді з броварні прислали хлопця з проханням, аби димар прочистити, бо, кажуть, як чорт.

Пішов Бедронь біля четвертої і більше не повернувся. Не було мене при тому, як його Калина висилав, тож я нічого про те не знав. А тому злякався, як градової хмари. Діткнуло мене лихе передчуття.

– Де Юзик? – запитав я, марно шукаючи його очима по світлиці.

– Не повернувся з броварні, – відповів похмуро майстер.

Я зірвався з місця. Але Калина притримав мене біля себе:

– Самого тебе не відпущу. Досить мені вже того. Завтра зранку підемо обидва. Не броварня, а якесь лихо! Прочищу я їм комин!

Тієї ночі я не заплющив очей ані на мить. На світанку вбрався у шкіряну куртку, підперезався міцно ременем на пряжці, вбрав на голову сажотрусівську шапку, перекинув через плече щітки з кулями і постукав у двері майстра.

Калина був уже готовий.

– Візьми цей топірець, – промовив мені замість привітання, подаючи ручну, свіжозагострену сокиру. – Може тобі придатися швидше, ніж мітла чи шкрябачка.

Я мовчки взяв інструмент, і ми швидко подалися до броварні.

Ранок був чудовий, серпневий, і навколо повна тиша. Місто ще спало. Мовчки проминули ринок, міст над річкою і звернули ліворуч через бульвари на гостинець, що звивався у далечінь поміж тополями.

До броварні був добрий кавалок шляху. По чверті години напруженої ходи зійшли ми з тракту вбік, до приміських гайків, а там пустилися навпростець через сіножаті. Звіддаля понад вільшиною з’явилися дахи броварняних будинків.

Калина стягнув з голови кашкета, перехрестився і беззвучно заворушив губами. Я мовчки йшов поруч, не перериваючи молитви. По хвилі майстер знову накрив голову, стиснув міцно сокиру і тихо промовив:

– Не броварня, а справжнє лихо. Пива там уже літ десять не варять. Стара халупа та й годі. Останній пивовар збанкрутував і повісився у розпачі. Родина, спродавши за безцінь місту будинки і весь інвентар, виїхала кудись в інші краї. Налагодити діло досі ніхто не згодився. Казали, що там і машини нездалі, старої системи, а на нові не кожного стане, ніхто не хоче ризикувати.

– То хто ж, власне, просив вичистити димаря? – запитав я, радий, що майстер порушив неприємну мовчанку.

– Якийсь підміський садівник, що місяць тому запівдарма оселився в порожній броварні з дружиною і старим батьком. Місця там досить і для кількох родин. Улаштувався, певно, у центральних приміщеннях, які збереглись у кращому стані, і живуть собі за малі гроші. Тепер їм комини кадять, бо вони старі вже і сажею забиті. Нечищені віддавна. Не люблю тих старих димарів, – додав Калина задумливо по невеличкій паузі.

– Чого? Більше з ними роботи?

– Дурненький ти, мій любий. Боюся їх, розумієш, боюся тих старих, віддавна не торканих щіткою, не почищених залізною шкрябачкою димарів. Краще завалити такого димаря і нового поставити, ніж давати його чистити сажотрусам.

Я глянув на обличчя Калини. Воно перекривилось, наче від страху і відрази.

– Що з вами, пане майстер?

А він, ніби не чуючи, провадив, дивлячись кудись у далину:

– Великі маси сажі, нагромадженої у вузьких темних коминах, куди сонце не має доступу, дуже небезпечні. І не лише тому, що легко займаються. Не лише тому. Ми, сажотруси, вважай, ціле життя боремось із сажею, перешкоджаємо її надмірному скупченню, запобігаючи виникненню вогню. Але сажа зрадлива, мій любий, сажа дрімає в пітьмі димаревих пащ, у задусі димарів і чекає… на слушну хвилину. Щось мстиве є в ній, щось зле чаїться. Ніколи не знаєш, коли і що в ній сплодиться.

Замовк і глянув на мене. Хоч не розумів я того, що він казав, слова його, промовлені із силою переконання, подіяли на мене. Він усміхнувся своєю доброю усмішкою і додав заспокійливо:

– Може, те, що маю на душі, не сталося, може, тут трапилося щось зовсім інше. Голову догори! Незабаром про все дізнаємося. Ми вже на місці.

Саме досягли мети подорожі. Через широко розчинену в’їзну браму услід за майстром я зайшов на просте подвір’я, з якого безліч дверей провадило до броварняних будівель. На порозі однієї сиділа садівничиха з дитям біля грудей, в глибині, спираючись на одвірок, стояв її чоловік. Уздрівши нас, він зніяковів і з помітним збентеженням вийшов назустріч:

– Ви до нас, напевно, у справі того комина?

– Авжеж, – відповів холодно майстер, – до вас, тільки не щодо комина, а щодо тих двох людей, яких ми надсилали для його прочищення.

Хвилювання садівника виразно зросло, не знав куди очі подіти.

– Мої підмайстри досі не повернулися з броварні! – вигукнув Калина, грізно дивлячись на нього. – Що тут з ними сталося? Ви мені за них відповісте!

– Але ж, пане майстер, – пробелькотів садівник, – направду не відаємо, що ж, власне, їм заподіялося. Ми гадали, що перший уже знайшовся, а про другого теж не потрафимо дати вам жодних пояснень. Учора в моїй присутності він увійшов до комина через двері в кухонній стіні, якийсь час я виразно чув, як він зішкрябував сажу, і був би дочекався кінця операції, коли б не покликали мене надвір. Я вийшов на пару годин, а після повернення вже про димар і вашого підмайстра не було мови. Вважаючи, що він, прочистивши комин, повернувся до міста, ми зачинили вентиляційний хід на ніч. Щойно тепер, як побачили ми вас на нашому подвір’ї, стало мені якось не по собі, раптом спало на думку, чи часом, боронь Боже, не повторилося те саме, що два дні тому. На моє нещастя, я вгадав. Але що це може бути, пане Калина? Що робити?.. Чим зарадити?.. Я ні в чому не винен, – додав він, безпорадно розводячи руками.

– Не треба було принаймні зачиняти двері від комина, темното! – несамовито вигукнув Калина. – За мною, Петрусю! – крикнув він, тягнучи мене за руку. – Не маю