Василь Махно - Дім у Бейтінг Голлов

і зануриться у читання. Ночами, коли Пітер незадоволено бурмотів, пробуджуючись від світла нічної лампи, Сюзен вивчала мапу південних кордонів Російської імперії. Всі документи, що належали її батькові, - кілька паспортів, американська натуралізація, військові відзнаки, скринька столярних інструментів, валізка з десятками книжок Анатолія Лемана про скрипку, було передано Сюзен. Коли вона забирала все, що зберігалося у в’язничній камері схову і підписувалася у журналі видачі речей, Сюзен сказали, що був іще пістолет чеського виробництва С238, який вони, ясна річ, видати не можуть. Із цього пістолета, перевезеного у столярській валізці до Америки у сорок дев’ятому році, коли з Європи везли трофейну зброю недавні вояки, шукачі пригод й усілякий підозрілий елемент, полковник Д. убив свою дружину Ґертруду.

Одного разу, коли Сюзен було десять років, вона прийшла до майстерні і побачила, що батько сидить у кріслі з якимось паном. Сюзен дещо розуміла з їхньої української розмови. Чоловік, який сидів до Сюзен спиною, розмовляв із батьком, наче з давнім знайомим, хоча Сюзен ніколи досі його не бачила. Вони говорили про скрипки, про гастролі та музику. Коли батько зловив зацікавлений погляд Сюзен, він сказав:

- Натане, а це моя дочка Сюзен.

Чоловік розвернувся і, всміхаючись, назвався:

- Натан Мільштейн.

- Сюзен, - і зробила реверанс - так, як її навчила Ґертруда.

- Мила дівчинка, - прихвалив пан Мільштейн і повернувся до батька, щоби продовжити з ним розмову.

Сюзен пам’ятала, як одного разу батько покинув їхній дім. І більше до них не повертався.

Мері, викладач віолончелі у Джуліард Скул, знайшла оголошення, в якому хтось продавав віолончель музичного майстра Д. за тридцять тисяч доларів. Віолончель була потрібна її дочці. Оголошення виставили на сайті музичних новин позавчора і ціна здавалася Мері пристойною. Продавець повідомляв, що віолончель скрипкового майстра Д. виготовлено у 1956 році. Мері проґуґлила майстрове ім’я і з’ясувала, що тисяча дев’ятсот сімдесят першого року він помер у віці сімдесяти семи років і похований на Бронксівському цвинтарі. Вона ще раз передивилася фотографії віолончелі, покритої коричневим лаком, із вичовганим від струн грифом. Продавець також сповіщав, що інструмент використовувався лише фахівцями, тому стан його добрий. Мері написала продавцеві свій телефон і почала чекати дзвінка.

Зателефонували наступного дня, і Мері почула приємний чоловічий баритон. Чоловік, якому, за припущенням Мері, було не більше сорока років, сказав, що віолончель продає його мати, яка мешкає в Брукліні, поруч із Публічною бібліотекою, у районі Парк Слоуп. Мері домовилася про зустріч у суботу. Вона сказала, що зможе під’їхати автівкою. Чоловік м’яким баритоном відповів, що мусить обговорити все з мамою і ще раз ближче суботи відпише на електронну пошту.

Мері приїхала до Парк Слоуп. Помилившись, об’їхала коло Ґренд Армі Плаза двічі, і лише потім виїхала на Другу вулицю. На щастя, перед нею виїжджало старе вольво, і вона припаркувалася без жодних проблем.

Вдалині вулиці виднівся Проспект парк.

Перед нею сиділа шістдесятирічна жінка, яка спритно маскувала свій вік французькою косметикою і, мабуть, зимовим проживанням на Флориді. Будинок був великий. У вітальні стояв розкішний рояль. Але вони сиділи на кухні, бо так захотіла господиня дому, за вузьким столом. За спиною Сюзен - шафа для вин, а на столі - керамічні горнятка, привезені з Японії, з яких вони питимуть чай із печивом. Печиво Сюзен купує на розі, у єврейській пекарні. Про це Сюзен встигла сказати, поки вони йшли від парадних дверей через довгу вітальню до кухні. Від великої кількості паперових пачок Мері зрозуміла, що планується переїзд. Усе непотрібне розпродується.

Мері подякувала за чай і печиво.

А Сюзен, не поспішаючи, почала розливати запарений чай.

- Я люблю «Англійський чорний брекфест». А ви?

- Байдуже, головне, щоб не міцний.

- «Англійський брекфест» не може бути не міцним, він тоді втрачає свій аромат. Я тут мешкаю сама, відколи Пітер помер. Тут усе, як було за його життя, але... - вона покосилася на пачки і додала:

- Майже, як за його життя.

- Пітер був вашим чоловіком?

- Так, він був адвокат.

- А з ким я розмовляла про віолончель? - спробувала нагадати про мету свого візиту Мері.

- А, так, вибачте, ви домовлялися з моїм молодшим сином Йоахимом. Він мешкає з родиною у Байт Плейнсі.

- Просто у мене не так багато часу і я би хотіла побачити інструмент.

Пропозиція Мері дещо засмутила Сюзен, бо воліла продовжити розмову, але вона встала з-за столу і оперлася на палицю. Мері лише тепер помітила, що Сюзен пересувається кульгаючи.

- Якщо вам тяжко, то може, іншим разом?

- Ну що ви? Ви ж приїхали подивитися на віолончель. Вона у вітальні.

Мері, скинувши з колін велику лляну серветку, вийшла з-за столу і попрямувала за Сюзен. Господиня, налягаючи на ногу, пройшла до м’якого крісла і сіла. Мері залишилася стояти. Віолончель лежала біля роялю, наче її щойно внесли. Але футляр укривав тижневий шар пилу.

- Моя покоївка прихворіла і тиждень тут ніхто не прибирав, - пояснила Сюзен.

- Можна відкрити футляр? - запиталася Мері.

- О так, звісно, прошу.

Мері, присівши, розстебнула металеві застібки футляра і відкрила його. Віолончель була точно така, яку вона бачила на фото в Інтернеті.

- Усе,