Ядвіга Жилінська - Жриці, амазонки та чарівниці

— Так, прибуття гетитського царевича було б надто гарним, щоб бути правдою. Тільки він міг розірвати прокляте коло моєї долі, долі моєї нещасливої родини… Може, якби у нас із ним було дитя, воно не померло б як Анхесенатон, у жилах якої текла отруєна кров.

— Чому ти вважаєш, що в її жилах текла отруєна кров?

— Кров мого батька. Отруєна кров Тотмесидів.

— Не твій батько зачав твою дитину.

— Як же це?

— Він давно вже не міг сплодити потомства.

— То хто ж був батьком моєї дитини?

— Згадай, як це сталося.

— Не можу нічого згадати. Я весь час жахливо боялася. Було темно. Спершу відчувала його м’які пестощі, потім вони стали твердими, я думала, що він мене розірве — тієї першої ночі.

— Це був не він.

— А хто?

— Пам’ятаєш, хто тої ночі вартував спальню фараона?

— Нумідійський офіцер?

— Так. То був він.

— І що з ним трапилося?

— Мертвий. Загинув тієї ж ночі. Чи, точніше, зранку, саме після тієї ночі.

— Хто наказав його вбити?

— Не питай про це. Для фараона було надто великою ганьбою те, що він потребував заступника…

— Ти приховуєш ще багато таємниць нашої родини?

— Краще б я і цю нікому не відкривав…

— Я хотіла б, щоб ти став фараоном.

— Ти справді цього хочеш?

— Так. Я тебе любила з дитинства. Хочеш одружитися зі мною[83]?

— Ні. Можливо, якби я був удвічі молодшим…

— Ти виглядаєш дуже міцним. Важко повірити, що ти брат моєї бабки.

— І все-таки я ним є. Хоч виглядаю міцним, не хочу в’язати твоєї молодості.

— Я старша від тебе, династія Тотмесидів налічує триста літ.

— Досить того, що я відрікся від Атона. Не хочу відректися від своєї дружини.

— Не залишай мене на самоті.

— Я служитиму тобі, як досі.

— Зроблю тебе своїм співправителем. Думаю, що нам допоможуть жерці Амона, вони теж побоюються Хоремхеба… Крім того, є ще гетити і можуть погрозити війною…

Спільне правління Анхесенамон і Ейе тривало недовго. Невдовзі Ейе помер і владу захопив Хоремхеб, Головнокомандуючий Армією, Намісник Півночі.

Хоремхеб взявся наводити лад, приборкувати корупцію та зміцнювати кордони держави. Поклоніння Амонові-Ра утвердилося, всі сліди культу Атона безжально переслідували. З труни цариці Тії вийняли гадані останки Ехнатона, та, коли стало зрозумілим, що це тіло Сменхкара, поспіхом повернули його назад. Святині Атона в Ахетатоні зруйнували, камені з царського палацу перевезли на другий берег ріки, а всі надгробні написи з іменем Ехнатона зішкребли. Місто, що мало бути столицею культу Атона, єдиного Бога усієї Єгипетської імперії, до складу якої входили народи шанувальники різних богів, тепер, коли його покинули двір, іноземні посольства, військо, ремісники та варта, розкришилося, а дощі й пустинні вітри змили та розвіяли його сліди. Стерши ім’я Ехнатона, Хоремхеб оголосив його злочинцем.

Новий фараон почав готувати військову кампанію, щоб повернути втрачені сирійські міста.

Що трапилося з Анхесенамон, — не знаємо.

…Мандрівка тривала понад сотню літ. Після здобуття Кноссу Тесеєм критяни масово покидали рідний острів. Могли вибирати з багатьох доріг; їхні торгові поселення були розкидані по різних, далеких від себе місцях: від узбережжя Малої Азії до островів на Середземному морі і ще далі — за Геракловими Стовпами, у гіперборейських країнах, звідки привозили золото й цинк. Вибрали дорогу найкраще їм знайому і, здавалося б, найпевнішу. Рушили до Мілету Карійського, де кілька поколінь тому мешканці Мілету Критського заснували факторію фарбованих вовняних тканин і, проштемпелювавши їх знаком павука, розсилали сувоями на всі середземноморські ринки. Критяни мали в Карії ближчих або дальших родичів, з якими багато хто підтримував зв’язки. Мешканці Мілету Карійського, зі свого боку, хвалилися походженням із Криту та родичами, які там жили. Але тепер, коли рідний острів зайняли ахейці, а до Мілету почали цілими натовпами прибувати біженці, переважно такі, які не зуміли вивезти майна чи коштовностей, мілезійці зовсім не квапилися уділяти їм гостинності. Ще тих, котрі прибули першими, прийняли, як годиться приймати гостей. А тих подальших намагалися умовити, щоб поселилися деінде. У Лікії царював тоді брат Міноса, Сарпедон, а Делос і Хіос теж були критськими колоніями. Попри умовляння, більшість утікачів зосталися в Мілеті і лише наступні кораблі емігрантів, коли їх не хотіли впускати у порт, повернули до Лікії, Лідії та Сирії. В Мілеті новоприбулі намагалися прилучитися до життя міста. Але їм не дозволяли відкривати ювелірних майстерень, ані закладів для змішування пахучих олійок, ані красилень, окрім як у спілці з тими, хто народився в Мілеті.

Щойно підрісши, нове покоління втікачів збунтувалося. Молодь вирішила покинути Карію та поплисти на Захід, де жили варвари, а казали, що з варварами куди вигідніше торгувати, ніж з Єгиптом та Сирією. Щоправда, дороги, особливо ж сухопутні, були тяжкими, Бурштиновий Шлях — вузьким і небезпечним, а зате водні дороги видавалися широкими, у всякому разі, тим критянам, які служили на мілетських торгових кораблях, що кружляли між островом Алашія[84], володінням гетитів, Єгиптом і Сирією.

Залишилося здобути кораблі.

На них склалася вся критська колонія. Матері видобули зі скриньок коштовності, винесені в зачісках та складках спідниць із палаючого Кноссу, батьки вилучили свої паї з мілетських фірм, а бабусі випросили значні позики в родичів, критське походження та заможність яких добре знали.

Врешті кораблі були готові і колонія, що складалася з кількох сотень родин, випливла в море. На березі, де Меандр котив свої води, прощалися ті, хто зоставався.

Насамперед колоністи рушили на Делос — принести жертви Латоні та її божественному синові, а потім попливли вздовж сирійського узбережжя, зупиняючись у приморських містах. Критяни здавна підтримували торгові стосунки з аморейцями, а хоча тепер прибували як мілезійці, все ж думали, що їм вдасться відновити давні ринки. Але, коли прибули до Ашдоду, застали страшенну тривогу, що вже межувала з панікою, — це нагадало їм розповіді батьків про падіння Кноссу. Правда, сам Ашдод не був здобутий, але пастуші племена, мандруючи від Синаю, наче сарана упали на ханаанські міста, розміщені в