Ядвіга Жилінська - Жриці, амазонки та чарівниці

все потрібне для нового життя. Саркофаг, стіни кімнати і двері були оздоблені малюваннями; на них фараон і цариця, — майже нагі, ледь прикриті мусліном, — були зображені як пара безсмертних коханців. Чотири богині: Ізіда, Нефтіда, Нейт і Серкет, що вартували алебастрову посудину з нутрощами фараона, мали обличчя Анхесенамон.

[У 1922 році англійська експедиція, організована лордом Карнарвоном і Картером, розкопала гробницю Тутанхамона. Це єдина гробниця, яка збереглося до нашого часу нерозграбованою. Тутанхамон був похований згідно з обрядом Озіріса: золоті скрині покриті стародавніми літургійними текстами, є також дерев’яна таця у формі Озіріса, наповнена мулом Нілу; у ньому засіяне зерно, щоб проросло у темряві гробниці — символ воскресіння.]

Тоді, коли в Місці Правди розпочато тривалі і складні приготування до похорону фараона, Анхесенамон прикликала до себе Командира Кінноти Ейе.

— Я сподівався, що ти мене покличеш, Володарко Всесущого, хай би ти жила вічно.

— Не називай мене Володаркою Всесущого. Мені потрібна твоя допомога. Я мушу таємно вислати листа цареві гетитів.

Урвала, спостерігаючи, яке враження справили її слова.

— А чого Владарка Верхнього і Нижнього Єгипту хоче від царя гетитів?

— Одного з його синів.

Звістка про смерть Тутанхамона застала царя Суппілуліуму під мурами Каркемішу, який він саме облягав. Привіз цю звістку особистий посланець Анхесенамон, що з її боку було доказом надзвичайної поваги, але Суппілуліумі це видалося підозрілим. Його підозри ще зросли, коли той самий посланець, позбувшись свого супроводу, вручив цареві таємного листа цариці. Лист був коротким: «Мій чоловік помер, а сина в мене немає, але про тебе говорять, що у тебе багато синів. Якби ти прислав до мене одного зі своїх синів, він став би моїм чоловіком. Я нізащо не візьму в чоловіки нікого зі своїх підданих, це було б для мене ганьбою[80]».

Суппілуліума довго розмірковував над листом цариці. Завдяки своїм послам і шпигунам добре знав, що відбувається в Єгипті, чув про культ Атона, про збудування нової столиці, про опір жерців Амона, про корупцію та розклад всередині держави (а він вміло з цього користав) і про перенесення столиці назад у Фіви. Молода цариця була останньою представницею великої Династії. Але чи можна було їй вірити? Чи можна було взагалі вірити Єгиптові? Хто стояв за листом цариці, а від кого його тримали в секреті? Хто був союзником її намірів? Жерці? Військо? Намісник Півночі? Великий візир? Ніхто?

Суппілуліума прикликав на нараду своїх достойників і розпочав промову словами: «Від прадавніх часів нечувано на світі, щоб трапилася подібна річ».

Залунали голоси: «Чувано, чувано, недавно цариця Лідії придбала собі мікенського княжича за чоловіка[81]».

Думки поділилися: одні були за те, щоб один із царевичів негайно ж поїхав, інші, — що слід спершу вивчити справу і впевнитися, чи дійсно немає жодного претендента, в жилах якого пливла божественна кров Тотмесидів і який висував би права на руку Анхесенамон.

Суппілуліума вирішив відіслати свого довіреного, досвідченого дипломата Хатту Зіттіша, як надзвичайного посла; він мусив вивчити ситуацію, одночасно взявши участь у поховальних обрядах.

Відповідь з Єгипту надійшла раніше, ніж сподівався цар. У той час, коли його посол чекав у Фівах, щоб останки фараона були приготовані в дорогу до Країни Мертвих, у Каркеміш (який досі вже був здобутий) прибув єгипетський царедворець Ганіс і вручив другого листа Анхесенамон. «Чому ти кажеш: „Вони мене обманюють“? Якби у мене був син, хіба стала б я писати чужинцеві, оголошуючи привселюдно про свою біду і про нещастя моєї країни? Говорячи так, ти мене ображаєш. Той, хто був моїм чоловіком, нині мертвий, а сина в мене немає. За свого підданого я не вийду заміж нізащо. Я не писала нікому, крім тебе. Всі говорять, що у тебе багато синів; дай же мені одного з них, щоб він став моїм чоловіком».

Царевич Зананза начебто першим попрохав, щоб батько дозволив йому їхати у Фіви. Суппілуліума справді мав багато синів і не кожному міг дати у володіння окрему провінцію, отож виразив згоду на це.

Зананза взяв із собою збройну охорону та багаті подарунки і поспіхом, — Суппілуліума, повіривши, що його син справді стане фараоном, сам тепер його підганяв, — залишив Каркеміш і рушив одвічним шляхом вздовж ріки Оронту через Дамаск, Єрихон, Єрусалим у напрямку Аскалону, що був воротами до Єгипту. Але ніколи туди не доїхав.

[Клинописні таблички, відкопані у столиці гетитів, Хаттусі, інформують, що царевич Зананза загинув по дорозі до Єгипту. Таблички не приводять подробиць. Але з короткого напису випливає, що на гетитського принца напали і підступом убили, і що винуватцями були не пустельні грабіжники, а кінні єгипетські вояки.]

Найбільш імовірно, що вбивство вчинив прикордонний патруль, який дістав таємне доручення не допустити в’їзду гетитського царевича на територію Єгипту. Можливо, принц Зананза намагався пояснити річ, показавши листа цариці, але нічого не зміг довести патрульному офіцерові. Інцидент трапився далеко від Аскалону і без свідків, у місці, зарані визначеному з цією метою, так, щоб збереглася видимість нещасливого випадку[82].

Звістка про вбивство блакитноокого гетитського царевича дійшла до Фів уже після похорону Тутанхамона. Цариця впродовж усієї поховальної церемонії, вимовляючи прощальну формулу і кладучи на золотій труні китицю квітів, вірила, що зуміє порятувати і продовжити династію, останньою ланкою якої була вона сама.

Ейе сповістив її про