Лідія Гулько - Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна

приклавши до вуст чарівний перстень.

Мишко несміливо крутнув камінцем, а потім ще два рази. Ура! Вийшло!

Ніхто на березі не помітив зникнення білявого хлопчика.

Він же, невидимий, миттєво перемістився з берега на корабель, куди з інших суден поспішали старшини.

Зібралися швидко. У центрі крутився худорлявий довгоносий чоловік. Очі його збуджено палахкотіли.

— Для тих, хто мене не знає, повідомляю: я Мільтіад, афінянин, полководець і тиран херсонесців, що на Геллеспонті. Товариші, у нас з’явилася щаслива нагода звільнитися від персів і скинути ярмо, що накинув на нас ще Кір, онук Астіага Мідійського. Починаймо руйнувати переправу. Небо послало нам визволителів.

— Підтримуємо! — кричали з одного боку палуби.

— Воля! Воля! — збуджено скандували з другого.

Мільтіад почувався героєм. Вклонявся то одним, то другим. І тих, і тих підохочував:

— Поспішаймо. Поки Дарій в дорозі, розводьмо мости. Пливімо додому. Скіфи розгромлять Дарія. А без Дарія, на батьківщині, ми зі зброєю в руках постоїмо за себе. Здобудемо собі волю, а Іонії незалежність.

— Воля! Незалежність Іонії! — гукали патріотично налаштовані старшини.

Радісні гуки старшин почули на інших кораблях. Моряки, переживаючи радісне збудження, до самозабуття кричали:

— Воля! Незалежність!

Від борту відійшов кремезний чоловік.

— Я, Гістіей, тиран Мілета, — представився доброзичливо і чемно. — Шановне товариство, хочу вам дещо нагадати. Дозволите?

— Чого ж, говори, Гістіею. Ми тебе поважаємо. Ти не пустодзвін, а чоловік серйозний.

— Дякую. Кожний із нас є тираном міста. Так?

— Так, — підтвердили старшини.

— Тоді подумаймо разом. Хоча б над таким: якою буде наша доля, якщо скіфи розіб’ють військо Дарія?

Старшини мовчки лупали очима.

— Мовчите. Гадаєте, що так само залишитеся при владі? Не секрет, що без персів кожне місто захоче мати демократичне управління. Не тиранське. Зрозуміли, до чого я веду?

— Залишимося без влади, — здогадався хтось першим.

— Невже всіх влаштовує така перспектива? — спитав Гістіей.

— Не влаштовує, — категорично сказали кілька старшин.

— Твоя правда, Гістіею, — зашуміли, ніби проснулися, іонійці.

— Краще міст не чіпати. Дочекаємося Дарія, — гукнув хтось крикливий.

— Але ж скіфи ждуть нашої відповіді, — метнувся наперед худорлявий і дзигою закрутився. — Вони поряд, на березі. Якщо не погодимося — обстріляють нас стрілами. Ще гірше — вийдуть на міст і нас порубають.

Розважливий Гістіей поклав руку на плече худорлявого Мільтіада. Доброзичливим голосом повчав, звертаючись до принишклих старшин:

— Скористаймося вадами ворога. Ми знаємо, що скіфи довірливі, мов діти. Почнемо руйнувати переправу, але тільки з їхнього боку. Зруйнуємо не дальше відстані польоту стріли. Скіфи повірять, що ми виконали їхню просьбу. А коли засумніваються, то однаково нам не причинять шкоди. Суден у них немає. То що? Пристаєте на мою пропозицію? Усі згодні?

— Згодні, — відгукнулися іонійці.

Мільтіад, опустивши потухлі очі, кивнув довгим носом.

— Тоді командуйте, — велів Гістіей.

Крикливий подав голос:

— Увага! Моряки першого і другого судна! Знімайте настили! Розводьте кораблі.

Радісно-збуджені моряки, що вірили в щасливу нагоду звільнитися від перської кормиги, моторно виконували наказ.

Моряків з берега підохочували вигуками скіфи.

Тим часом Гістіей, перехилившись через борт судна, начальницьким голосом гукав:

— Мужі скіфи! Ви прибули вчасно і дали нам корисну пораду. За це ми теж станемо вам у пригоді. Ми зруйнуємо переправу і виконаємо все можливе, щоб звільнитися від персів. Ви бачите, що ми уже валимо міст. Вам же час повертатись у Степ. Їдьте назад, знайдіть персів. Помстіться їм за нас і за себе так, як перси того заслуговують.

Скіфи торжествували. Обнімалися, цілувалися. Помахами рук і мімікою засвідчували іонійцям свої братерські почуття.

Старшини показували на довірливих скіфів пальцями й відверто реготали.

Персів і скіфів розділяє гряда валунів

Брехня іонійської верхівки такою мірою обурила Мишка, що він забув про своє палке бажання попередити названого брата. Тепер у нього з’явилося інше, не менш палке бажання, — повідомити скіфам про обман.

Хлопчик перенісся зі судна на берег.

— Скіфи, не вірте іонійцям! Іонійці брешуть! — надривно кричав.

На жаль, дитячий голос тонув у збуджених вигуках вояків. Над усіма гримів голос Іданфірса:

— Сміливі воїни, розвертайте коней. Перехопимо Перса у відкритому Степу, дальше від Істра. Там легше зав’язати бій.

— Яким шляхом їдемо? Найкоротшим Перса не знайшли. То куди мчати? — уточнювали ватажки загонів.

— Туди, де вода і пасовища. Перси та їхні коні знесилені. Я переконаний, вони їдуть зеленими землями, — повчав Іданфірс.

Вершники першими помчали у відкритий Степ.

Дивні їхні коні — саурани. З першого погляду невеликі, непоказні. Але розігнавшись, ці коненята мчали так швидко, що аж вітер співав у вершника за вухами.

Час і гужовому транспорту відправлятися в дорогу. Лунали лайки їздових. Скрипіли вози, гуркотіли високі колеса, підскакуючи на бугристому полі.

Мишко з сумом дивився на стовпи пилу, що куріли за тими, що віддалялися.

— Гей, підсоби дарунок неба, — почув за собою скрипучий голос.

Цього разу Мишко належно не відреагував на знайомий голос. Його пальчики намацали камінець і крутнули його. Тіло володаря чарівного персня зробилося прозорим і легким. З-під його ніг виплила земля. Повільно, насолоджуючись волею, хлопчик піднімався в лазурове небо.

Скіфські вершники здолали не одну тисячу стадій.[50] Мишко від них не