Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

свій присуд, визнавши Тухачевського і сімох інших вищих командирів червоної армії винними державної зради. Це було 4. червня 1937 р., а 11. червня Тухачевський і товариші станули перед трибуналом у складі: голови вищого суду Ульріха, Бліхера, Будьонного, Дубенка, Алксніса, Старова, Бєлова, Каширіна, Шапочнікова та Ґорячова. Прокурором був Вишинський. Цей трибунал засудив підсудних: Тухачевського, Фельдмана, Корка, Уборевича, Якора, Фрімакова, Фідемана та Путну на розстріл.

На другий день, 12. червня, НКВД окружило щільно Лубянську площу. До воріт вязниці, де вишикувався відділ НКВД, підїхав «чорний ворон». Кожного із засуджених, що виходили з «чорного ворона», супроводили два озброєні чекісти. В год. 10,30 передполуднем приїхав до вязниці маршал Бліхер. В 11. год. засуджених вивели з бічних дверей на подвіря вязниді. Їм звязали ззаду руки і поставили на вимальованій крейдою лінії, 5 метрів від стіни. Загули мотори. Маршал Бліхер вийняв з кишені білу хустинку і підніс її вгору. На цей знак чекісти, що стояли позаду засуджених, витягнули свої револьвери і прицілилися в потилиці засуджених. Бліхер махнув хустинкою і в тому ж моменті пролунало 8 пострілів. За хвилину замовкли мотори. На асфальті Лубянського подвіря лежало вісім трупів. Бліхер сів у свій автомобіль і поїхав до Сталіна зі звітом. За півгодини з Лубянки виїхали 2 вантажні автомобілі і завернули на Ленінградську дорогу. Десь там при дорозі, в невідомій могилі, спочиває маршал Тухачевський і сім його товаришів.

Я чув теж від вязнів оповідання про те, як то втаємничений у пляни Тухачевського командант київської воєнної округи Якір безпосередньо перед початком заплянованого повстання був присутній на засіданні представників київських організацій, що радили в справі першотравневого свята, яке мало відбутися другого дня. Він чекав, сидячи пізно вніч за президіяльним столом, з мінути на мінуту на телефонічну вістку з Москви і нетерпеливився до-краю та споглядав часто на годинник, коли несподівано перед ним станув тип у цивільному убранні. Якір думав може, що це представник змовників, і вийшов з ним до другої кімнати. А там чекали вже інші представники НКВД, що по короткій драматичній розмові «попросили» Якора до авта і повезли просто до централі НКВД.

Оповідали теж цікаву історію про причину усунення і зліквідування старого комуніста і «друга та соратника» Сталіна, довголітнього всеукраїнського старости Петровського. Казали, що обидва його сини, вищі військові в червоній армії, були теж вмішані у пляни Тухачевського. Старший з них мав саме тої пропамятної ночі, на яку був визначений високими змовниками початок перевороту, команду над вартою у Кремлі і саме він мав виконати найтяжче завдання: зробити переворот у самому Кремлі та заарештувати Сталіна і всіх, що там з ним були. Викриття тої змови, що, здавалося, була приготовлена якнайкраще та якнайбільш конспіративно, вирішило і долю всіх трьох Петровських: спершу розстріляно двох молодих старшин, а їх батька незабаром стягнено з його високого посту і теж зліквідовано, невідомо де.

Так то НКВД — казали вязні — зуміло продістатися між найбільших спеців конспірації, у висліді чого не тільки всі вони, але й десятки тисяч інших високих військових старшин мусіли заплатити своїми головами. Але щойно по невдалій другій світовій війні виявилося, що то не була заслуга НКВД, а помогли викрити цю велику змову проти Сталіна та його режиму чеські головачі Тома Масарик і Бенеш. Як тепер уже відомо, осередком, куди збігалися всі нитки то змови, була Прага. І от, діставши матеріяли про ту змову, чеські провідники, щоб приподобатися Сталінові та з’єднати його ласку для своєї держави і для себе, передали їх йому на те, щоб міг знищити тисячі високих військовиків. Як відплатився за це Сталін Чехословаччині і Бенешові особисто (Масарик помер після розкриття змови Тухачевського ще 1938 р.), знає ввесь світ.

У звязку з тим невдатним переворотом Тухачевського. були серед вязнів балачки і про те, яка з держав могла б нанести смертельний удар Совєтському Союзові. Доцінюючи якслід воєнну силу і великого організаційного духа як Німеччини, так і Японії, вязні все ж не були переконані в тому, що ці держави могли б собі дати раду з воєнною силою СССР, що про неї вони вже тоді, в літі 1940 р., були високої думки. Єдина сила, яка, на їх погляд, могла б упоратися з Совєтським Союзом, це Америка. Вона і величезним людським матеріялом, і невичерпаними господарськими й матеріяльними засобами, і великою технічною перевагою змогла б не тільки ставити з успіхом чоло червоній армії, але її розторощити, тим більше, що Америка на випадок воєнного конфлікту з СССР могла б рахувати на симпатії значної частини підсовєтського населення. Взагалі громадяни СССР у своїй масі мають багато подиву для Америки й американців та для американського духа свободи, що я стверджував неоднократно в розмовах зі співвязнями. Деякі з них, хоч старалися говорити про ці справи можливо найобережніше, не могли таки закрити своїх симпатій та — своїх надій на Америку.

Вже в попередніх розділах писав я про те, яка то манія, а радше який то страх панує в СССР перед шпигунами чужих держав. Кількома наворотами чув я і від слідчих, і від співвязнів про міліони заарештований на терені СССР шпигунів і диверсантів. Та в цьому нічого дивного, коли в цій «найщасливішій під сонцем країні» підозрівають у шпигунстві кожного, хто напише кілька слів до когось за кордон, або дістане звідтіля найневиннішого листа. Під притокою шпіонажі в користь чужих держав зліквідовано там, як я чував, навіть тисячі Богу духа винних філятелістів, що обмінювались колись, як це прийнято в цілому світі, марками з такими ж філятелістами в інших державах. Що це правда, видно найкраще з того, що в усіх культурних державах світу існують численні філятелістичні організації і клюби, добре розбудовані філятелістичні видавництва, багаті крамниці і міліони збирачів марок. А в цілому Совєтському Союзі виходив колись один-єдиний місячник у Москві під заг. «Советский Колекционер», та й той мусів припинити своє існування. А скільки людей, зокрема молоді, може займатися там такою невинною і корисною роботою, як збирання старих поштових марок з чужих держав? Та їм там ніяк до того, бо за саме тільки збирання марок якоїсь держави можуть посудити такого філятеліста в симпатіях до неї і засудити за — шпіонажу.

Відомо ж, що за шпіонажу в користь Канади засудили навіть усіх тих канадійських українців-комуністів, що, заманені туди письменником Ірчаном, Сембаєм та іншими провідниками, продали тут свого часу свої фарми та свої підприємства і