Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

вам свої ногавиці, — перебив одразу Гебельс.

І хоч наш дідико не був легким на підйом, а тим паче на війну, Гебельс не був би Гебельсом, аби своєю мілітаристською пропагандою не збаламутив Соломонові голову і не спровокував його до бойових дій. У покинутому мадярами військовому складі Гебельс знайшов вибухівку, навантажив нею, як азіатського віслюка, Соломона, і почалися диверсії. До слова, мадяри і німці в той час покинули Мукачево і дременули аж до Чопа. Отже, диверсійна війна на вільній території уже не те, що приносила користі, а навпаки… Але охоплені бойовим духом наші «партизани» зірвали біля Мукачева кілька мостів, чим одразу паралізували рух совєтських військ, висадили у повітря хлібопекарню, молокозавод, м’ясокомбінат… Злітало у повітря все, що могло стати в пригоді тепер саме новій, совєтській власти… І коли б Соломона і Гебельса не злапала вчасно російська розвідка, ті безпощадні бойовики достеменно би змели з лиця землі щонайменше пів-Мукачева…

Невідомо, яка сила втрутилася у долю наших «партизан», але замість того, аби Соломона і Гебельса розстріляли на місці, їх відправили у Бобовище, де вже на той час розмістилася совєтська військова комендатура.

А баба Фіскарошка тим часом тихенько собі дибала теж до Бобовища — через пагорби, полями… Йшла баба в жандармерію, аби освідчитись, як вона казала… «в гробовій любві мадярським пенгівам».

… Більше року тому, коли руські доста файно потовкли німця на Курській дузі і фронт почав наближатися до Європи, мадярські пенгіви — колись дуже тверда валюта — почали різко втрачати у своїй вазі. Це бентежило всіх, проте люди мовчали: кожен голос проти держави, в тім числі і її грошей, — вважався політичною зрадою. Однак баба Фіскарошка, ледве виторгувавши за сто пенгівів маленького підсвинка, не витерпіла і на весь базар закричала:

— Гойте, люди, кониць світа! Ще рік тому за сто пенгівів ми купували корову, а тепер і паця не возьмеш! Сесі пенгіви уже не гроші, а псячі воші!

Хтось із пильних громадян великої Угорщини стуконув на бабу, і Фіскарошку наступного дня викликали у жандармську дільницю аж у Бобовище. Там великій революціонерці вліпили по гузиці двадцять п’ять гумових палиць, промили добряче мізки… А наостанок ще й виписали дуже оригінальний штраф: баба раз у тиждень мала являтись у жандармську дільницю і сто разів повторювати:

«Мадярські пенгіви — то великі гроші. А ми з дідом — псячі воші!»

І ось щотижня — в дощ і у сніг, люті морози і нестерпну спеку — Фіскарошка мусіла терпеливо долати п’ятнадцять кілометрів у Бобовище і стільки ж звідти, аби сто разів запевнити жандарма, що:

«Мадярські пенгіви — то є великі гроші, а ми із дідом псячі воші».

Ось і цього дня Фіскарошці саме випало відрядження до Бобовища і, звісно, на войну їй ніяк не штимувало нині йти. Уже у самому Бобовищі Фіскарошці щось таки дуркнуло в голову — вулиці порожні, біля обійсть ані душі. Але за сусідніми горами глухо кашляли гармати, лунко сварились кулемети і автомати, то подумалось: люди напудились і попрятались. Нe звернула баба і уваги на новий прапор, що теліпав червоним язиком на вітру над жандармською управою.

Господи, впродовж історії над закарпатськими головами прапорів кружляло, як осіннього листя! І пролітали й танули вони, ті знамена, так швидко, як сніги березневі… Не голову треба на плечах мати, а бочку двістілітрову, аби всі ті прапори запам’ятати… Отже, під радісно збуджене тріпотіння червоного знамена баба зайшла у жандармерію, виструнчилась, як мадярський гусар, і випалила:

— Мадярські пенгіви — то є великі гроші!..

Але тут заткнулася, бо за жандармським столом сидів вояк не у мадярській формі і тварь-то вже точно мав не мадярську.

— Ваше веліченство, а ви відки туйки узялися? — запитала ошелешена Фіскарошка.

— С неба свалілся! — якимось безбарвним, але не дуже добрим голосом відповів вояк.

— А-а-а-а, та тото ви ниськи рано летіли на самольоті над Небесами! — радісно сплеснула руками Фіскарошка, зі страхом здогадавшись, що перед нею таки руський вояк, а чи щи страшніше — офіцірь. — Йой, красний панику, мали би сьте здоровлічко: дуже файно кинулисьте бомбу Наполійонові у будар[53] — ушитку хижу задрискало. Тепер усі сусіди уд запахів Наполійонової мачанки так блюють, аж черева рвуть.

Фіскарошці недарма почав заплітатись і терпнути язик — перед нею справді сидів сов’єтський офіцер, командир роти розвідки — старший лейтенант Черпак. На світанку його рота обійшла гору Жорнину і за якихось півгодини захопила село. Тепер доблесні вояки Черпака, черпаючи відрами вино, бігали від підвалу до підвалу у пошуках терористів. Сам же Черпак — істинний комуніст, ідеолог партійного пуританства — рився у залишених ворогом документах… І тут сам незчувся, як жива терористка прилетіла у його руки.

— Ти, мать, мозгі нє запудрівай. Всьо равно я ні