Ірина Смоліч - Нескінченне відлуння

— Так от, я не просто знайомий Нікі, я на нього працював, — продовжував Патрік. — І до цього часу він платив мені пристойні грошенята. Але тепер, завдяки тобі, він не зможе віддати мені певну суму. До речі, доволі велику. Розумієш, куди я веду?

— То ти хочеш, щоб я заплатила замість нього? — Симона була ошелешена.

— У тебе немає вибору.

— Ага, значить, ось в чому справа! Я вважала тебе другом Нікі, який йому допомагає, — їй чомусь стало смішно. — А ти, виявляється, звичайний найманець. І все вирішують гроші. Хто заплатить, тому і прислуговуєш.

Неспромога стриматися, вона почала реготати, оскільки вся ситуація виглядала до біса комічною. Сцена нагадувала погане кіно з посередніми акторами. І цього клоуна вона мусить боятися? Не кажучи вже про те, щоб платити йому якісь гроші. Та ні за що у світі! У неї ще залишилася крапля самоповаги. Нехай йде до дідька!

Несподівано юнак розмахнувся і щосили ударив кийком по пляшці вина, яка лежала на ковдрі. Друзки впереміж з червоними бризками полетіли на всі боки, викликавши справжній феєрверк, і це змусило Симону різко замовкнути. Патрік не зводив з неї своїх хижих очей, в глибині яких читалася загроза та бажання покарати її просто зараз, без жодного зволікання.

— Не треба зі мною жартувати, жінко, ти не в тому становищі, — вимовив він при цьому абсолютно спокійно. — Краще подумай про те, як ми розв'яжемо нашу маленьку проблему.

— І скільки ти хочеш? — Симона чудово розуміла, що кращою тактикою буде тягнути час наскільки можливо, а потім вона обов'язково щось вигадає.

— Двадцять штук баксів, — відповів Патрік, і вперше на його обличчі з'явилося щось на кшталт посмішки. Мабуть, думки про гроші робили йому приємність.

Симона гмикнула.

— І де я, на твою думку, маю взяти таку величезну суму?

— Я впевнений, у тебе на рахунку досить коштів, щоб задовольнити моє скромне прохання. Адже ти провідний дизайнер у «Нью Сіті». Чи не так?

— Звідки ти знаєш?

— Я багато чого знаю. Ми з Нікі стежили за тобою певний час. Тому не треба переконувати мене, що у тебе немає цих грошей. Я все одно не повірю.

Симона закусила губу. І що їй тепер робити? Заперечувати немає сенсу. Цей мерзотник серйозно підготувався до їхньої зустрічі. Хіба що знову тягнути час, поки в голову не прийде геніальніша ідея.

— Припустімо, ти правий, — вона обережно торкнулася хворого коліна, яке знову давало про себе знати. — Але як я перерахую тобі ці гроші зараз? Тут у горах немає навіть мобільного зв'язку. Не кажучи вже про зв'язок з моїм банком. Чи ти вважаєш, що я тягаю двадцять тисяч доларів просто у кишені?

— Про це не турбуйся. У мене є все, що потрібно, — Патрік зняв зі спини наплічник, розстебнув «блискавку» та дістав звідти портативний ноутбук і велику телефонну трубку з довгою антеною. — Це супутниковий телефон. Підключаємо його до ноутбука, і вуаля — у нас є зв'язок! Можна робити переказ.

Симону охопила паніка. Такого повороту подій вона не очікувала. Якщо він отримає бажане, то у нього не буде жодної причини залишати її живою. Адже вона — єдиний свідок скоєного ним вбивства.

— Добре, але у мене є умова, — вона випадково згадала про мисливський ніж у наплічнику. Може, вийде до нього дістатися? — Я зроблю собі знеболювальний укол! Мені набрид цей біль у коліні. Хочу його позбутися.

Патрік позирнув скоса на дівчину, ніби зважуючи подумки, чи не хитрує вона, після чого благодушно похитав головою:

— Без проблем, роби свій укол.

— Тільки мені потрібно знайти аптечку в наплічнику, який лежить у наметі.

Симона підвелася зі свого місця, маючи намір встати на ноги, проте Патрік зробив рукою застережливий жест.

— Не напружуйся. Я принесу тобі її сам. Мені абсолютно не важко, — в його голосі промайнула іронія.

Він зник у наметі, а Симона спересердя чортихнулася. Її план не спрацював — про ніж тепер можна забути. Гаразд, проїхали. Що далі? Вона озирнулася довкола та на відстані витягнутої руки помітила скалку від розбитої пляшки. І знову дежавю: схожий шматок скла якось врятував їй життя. Симона підняла його і сховала під ногою, саме вчасно, оскільки наступної миті з намету визирнув Патрік. В одній руці він тримав аптечку, в іншій — її мисливський ніж, в той самий час, як складений кийок висів у нього на поясі. Серце Симони захололо.

— А у тебе небезпечні іграшки, — хлопець покрутив ніж в руці, милуючись гострим лезом у світлі багаття. — Ти хоч вмієш ним користуватися?

Він наблизився до дівчини та кинув на землю аптечку. При цьому ніж він тримав таким чином, що Симона мимоволі відхилила голову назад, відсовуючись якнайдалі від леза, яке було спрямовано їй в обличчя.

— Дякую, — ледь чутно буркнула вона і почала порпатися в аптечці у пошуках знеболювального. Настрій її був препаскудний.

Вчора вона збирала ліки поспіхом, тому не пам'ятала, яке саме знеболювального поклала — ампули чи таблетки. Нарешті серед бинтів, лейкопластиру, упаковок із жарознижувальним та протиблювотним їй вдалося відкопати коробку з ампулами дексалгіну. Поруч знайшовся і шприц. Симона розкрила упаковку, набрала