Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

й тішився, мов півень на паркані. Коли це він махонув правою рукою, і щось просвистіло в повітрі, як стріла. Я відчув удар і гострий біль, а плече моє виявилось прип'ятим до щогли. Від жахливого болю й несподіванки — зовсім наче позасвідомо — я спустив обидва гачки, і мої пістолі вистрелили й випали у мене з рук. Але впали не тільки вони: глухо скрикнувши, стерничий розкинув руки й полетів сторчма у воду.

Розділ XXVII

„ПІАСТРИ!“

Через те, що шхуна нахилилася, щогли зависли над водою, і зі свого сідала на реї я бачив унизу тільки поверхню бухти. Гендс, що видерся не так високо, як я, і був ближче до палуби, впав у воду поміж мною і фальшбортом. Він один раз виринув у скривавленій піні й зник уже назавжди. Коли вода заспокоїлась, я побачив, як він лежить, скорчившись, на чистому піщаному дні в тіні шхуни. Кілька рибок промайнуло біля його тіла. Іноді від брижів на воді здавалося, що він ворушиться й силкується підвестись. Але він був подвійно мертвий: застрілений і потоплений — і мав стати здобиччю риб саме на тому місці, де готував загибель мені.

Це видовище сповнило мене жахом і млостю. Усе замиготіло перед моїми очима. Кров гарячою хвилею потекла в мене по спині й грудях. Кинджал, що прип'яв моє плече до щогли, палив мені тіло, наче розпечене залізо. Але мене лякав не так фізичний біль — це я стерпів би, не ремствуючи, — як думка про те, що я можу впасти з реї в цю тиху зелену воду й опинитись поруч з мертвим стерничим.

Я так міцно вчепився обіруч за рею, що пальцям стало боляче, і заплющив очі, щоб не бачити небезпеки. Однак поволі в голові моїй прояснилось, серце забилося рівніше, і я знов опанував себе.

Найперше я подумав, що треба витягти кинджал з рани. Та чи він засів надто глибоко, чи в мене мужності забракло, — але я затремтів усім тілом і відмовився від цієї спроби. І саме це тремтіння, хоч як це дивно, допомогло мені: кинджал, виявилося, тільки скраєчку зачепив шкіру, тепер вона прорвалася, і я вже не був прип'ятий. Кров, зрозуміло, зацебеніла дужче, але я майже звільнився, бо тільки мій одяг тримав мене біля щогли.

Рвучко шарпнувшись, я звільнився зовсім і зліз вантами правого борту: ні за що у світі не зважився б я, вражений усім пережитим, спускатися тими вантами, з яких тільки-но зірвався Ізреєл.

Зійшовши вниз, я сяк-так перев'язав собі рану. Вона дуже боліла й з неї ще текла кров, проте рана була неглибока й не загрожувала нічим серйозним і майже не заважала мені ворушити рукою. Тепер я став повновладним господарем судна і, розглянувшись, вирішив звільнитись від останнього пасажира — мертвого О'Браєна.

Він скотився, як я вже сказав, до фальшборту й лежав там, немов якась потворна лялька — такого розміру, як людина, тільки позбавлена барв і приваби життя. Впоратися з ним було неважко — за час своїх трагічних пригод я уже звик до мерців і перестав їх боятись, — тож я узяв його за поперек, наче лантух з висівками, і перекинув через борт. Він шубовснув у воду; червоний ковпак злетів у нього з голови й лишився на воді, а коли сплеск улігся, я побачив їх обидвох, О'Браєна й Гендса, поряд на дні — вони похитувались при кожному порусі води. О'Браєн, досить ще молодий, був геть лисий. Він лежав, поклавшись плішнею на коліна своєму вбивці, а навколо їхніх трупів сновигали верткі рибки.

Тепер я лишився на шхуні сам. Щойно почався відплив. Сонце стояло вже низько, і тіні сосон, що росли на західному березі, простяглися через бухту й досягли палуби „Еспаньйоли“. Повіяв вечірній бриз, і хоч зі сходу бухту захищав пагорб з двома шпилями, мотуззя почало гудіти, а обвислі вітрила — розгойдуватись і ляскати.

Розуміючи, що кораблеві може загрожувати небезпека, я згорнув і спустив клівери на палубу, але з гротом виявилося куди клопітніше. Звичайно, коли судно нахилилося, гік[42] перекинувся за борт, і його кінець та футів півтора вітрила навіть занурились у воду. Це, на мою думку, ще збільшувало небезпеку. Шкоти[43] так натяглися, що я боявся доторкнутися до них. Тоді я витяг ножа й перерізав фали.[44] Гафель[45] одразу спустився, і розлоге полотнище, надимаючись, лягло на воду. Підтягти нірал[46] я так і не подужав, хоч як силкувався. Після цього мені, кинутому напризволяще, нічого більше не лишилось, як покинути напризволяще й „Еспаньйолу“.

Тим часом у бухті сутеніло. Останні промені сонця, пробившись крізь прогалину в лісі, переливалися, мов коштовне каміння, на квітчастому покритті розбитого корабля. Холоднішало. Гнана відпливом вода швидко спадала, і шхуна дедалі більше лягала на бік.

Я перебрався на прову й глянув за борт. Тут наче було неглибоко, і я, про всяк випадок схопившись обома руками за кінець перерізаної якірної линви, обережно став спускатись. Вода ледве сягала мені до пояса. Піщане дно було тверде й побрижене хвилями, і я бадьоро пішов бродом до берега, лишивши „Еспаньйолу“ лежати на боку й полоскати свій грот у воді. Сонце вже сіло, і смерковий вітер шумів серед сосон.

Так чи сяк, але нарешті скінчились мої морські пригоди, і я повернувся на острів, — та ще й не голіруч. Позад мене стояла відбита в піратів шхуна, на якій ми зможемо вийти в океан. Мені хотілося якнайшвидше дібратися до нашої домівки, до форту, і похвалитися своїми здобутками. Мабуть, мені трохи дорікатимуть за дезертирство, але ж я відвоював „Еспаньйолу“, і це загладить усе — навіть сам капітан Смоллет визнає, цю я не промарнував часу.

Розмірковуючи так, сповнений найсвітліших сподіванок, я попростував до частоколу, за яким мене мали чекати друзі. Я пам'ятав, що найсхідніша з річечок, які впадають у бухту капітана Кіда, починається на двоверхому пагорбі ліворуч від мене, і я звернув у той бік, щоб перебрести річечку, де мілкіше. Ліс був не густий, і йдучи укосом, я незабаром поминув край пагорба і бродом перейшов на другий бік річечки.

Тепер я був поблизу того місця, де зустрівся з Беном Ганом, і почав пробиратись обережніше, пильно роззираючись на всі боки. Майже зовсім стемніло, і ввійшовши в розпадину між двома шпилями, я помітив удалині миготливий відблиск багаття. Я вирішив, що то, мабуть, островик готує собі вечерю, і в глибині душі здивувався його