Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

Два вершники їдуть уперед і вперед, іноді зупиняються, тужне "пу-у-гу... пу-у-гу..." сколихує повітря, лине до стану Володимира, вершники стоять, прислухаються, їдуть далі й далі.

Нарешті десь у темряві народжується, лине: "Пу-у-гу! Пу-у-гу!"

Вершники прямують на цей крик, видираються на пагорок, бачать вогнище перед собою: "Пу-у-гу! Пу-у-гу!"

Князь Володимир не спить. Схилившись у шатрі над столом, на якому горить світильник, він, розбираючи літеру за літерою, читає берестяну грамоту. Це дивна грамота - перед вечором передня сторожа захопила воїна з табору Ярополка, що, скрадаючись у кущах і ярах, прямував угору понад Дніпром все ближче й ближче до стану Володимира.

Сторожа довго стежила за цим воїном, оточила з усіх боків. Проте воїн зовсім і не думав тікати, а, навпаки, сказав, що сам шукав передньої сторожі, добивається до стану Володимира, має до нього грамоту від однієї людини з табору князя Ярополка.

Цю грамоту і читав пізньої ночі князь Володимир, намагаючись зрозуміти, хто й чому її написав?

"Нині, коли настане північ, слухай пугача, до тебе з поля прибуде воєвода з Києва..."

Уже північ, сторожа пильнує в полі, жде гасла. А може, це змова? Та ні, ось чути тупіт коней, вершники все ближче й ближче, вони зупиняються біля намету, чути притишені голоси.

Сторожа на чолі з тисяцьким Векшею завела до намету людину в темному опашні, в платні із золотими запонами й мечем біля широкого пояса, з шоломом на голові, бармиці* (*Б а р м и ц і - напліччя, підвіски до корони.) й личина якого так закривали чоло, щоки, ніс, що видно було тільки її очі - неспокійні, тривожні.

- Чолом б'ю князеві Володимиру, - прохрипів незнайомий.

- Будь здоровий. Хто ти єси?

- Я назву себе, коли залишусь з тобою віч-на-віч.

- Вийдіть! - велів Володимир.

Тисяцький Векша з сторожею вийшов з намету. Тоді незнайомий розстебнув бармиці й підняв личину свого шолома. Князь Володимир побачив обличчя кощавого, рудого, з гострими вилицями і ледь косуватими темними очима воєводи.

- Ти - Блюд, уй Ярополка-князя?

- Так, княже Володимире. У тебе добра пам'ять. Я був уєм Ярополка, коли він був княжичем, нині ж я воєвода князя. Ти читав мою грамоту?

- Прочитав, але не розумію... Що ж ти скажеш, воєводо?

Блюд приклав руки до серця.

- Думаю токмо про Київський стіл, добра хочу Русі й її людіям...

- Поки що князь Ярополк убив брата свого Олега, скривдив мене, другого брата, зібрав рать і готується до брані зі мною. Ти ж його уй, ближчий воєвода. Чи не тебе він слухав?

- Не один я в князя Ярополка, багато бояр і воєвод обступили його, а є ще в нього й жона - грекиня Юлія, - це вони змусили Ярополка йти супроти тебе... Я ж, княже Володимире, пам'ятаючи отця твого Святослава, намовляв і намовляю його не ворогувати з тобою, а помиритись.

Воєвода замовк, темні очі його пильно дивились на обличчя князя.

- І нині я, - прошепотів Блюд, - не пошкодував життя свого, прийшов до тебе, щоб усе сказати.

- А що ти можеш сказати, воєводо? - руба запитав його князь. - Заутра я посилаю своїх слів до Ярополка, скажу ще раз: "Іду на ви", запропоную йому мир... От і порадь князеві, щоб він поклав зброю.

- Я йому це говорив.

Воєводам, мужам київським скажи. Вони не тільки не послухають мене, а вб'ють.

- Тоді нехай чесна брань розсудить мене з братом і принесе мир Русі.

- Княже Володимире! - благальне промовив Блюд. - Але навіщо проливати кров безлічі людей, якщо досить зробити одно...

Широко розплющеними очима Володимир пильно дивився на воєводу.

- Що ж ти замислив?

Блюд витримав його погляд.

- Я хочу чесно й вірно служити тобі і тому скажу правду... Уже давно на Горі чимало воєвод ворогують з Ярополком, замишляють змову проти нього. І нині я бачив їх, говорив; одне твоє слово, княже, - і до ранку Ярополка не стане, і не буде ні січі, ні крові, а тобі буде честь і слава...

- Годі! - крикнув князь Володимир. - Чуєш, воєводо?! Я не хочу честі, до якої треба йти облудою, нелюба мені слава, окроплена кров'ю. Хочеш вірно служити мені й Русі - умов, приведи брата, а вже ми помиримось.

- З великим страхом, - сказав Блюд, відчуваючи, що йому пересохло в горлянці, - з мукою за кров і живот множества людей повів я тобі це, княже Володимире. Бачу твою правду - не повинен брат убивати брата, зло є убивати й Ярополка, клянусь, не допущу цього. А коли я приведу до тебе Ярополка?

- Даю обітницю, аще приведеш до мене Ярополка, честь тобі воздам велику, приязнь буде між нами.

- Княже мій, княже! - сказав Блюд. - Не відаю, коли це буде, недалеко ранок, і вже пізно зупинити січу, але я певен, що прозріє брат твій Ярополк і приведу його до тебе для миру й любові. Чи дозволиш мені тепер іти, княже, ніч коротка, ворогів багато, мушу ще пожити для тебе й Ярополка, для всіх руських людей.

- Іди, воєводо! Мої вої проведуть тебе. А прийде ранок, пошлю до Ярополка слів.

Воєвода Блюд зав'язав бармиці, опустив личину.

Скоро вже й світатиме - високо на сході палахкотить денниця, в сяйві її в полі видно нібито краще, далеко.

Два чорні вершники - воєвода Блюд і риндя Згар - поволі їдуть від урвища до урвища, скрадаються в заростях над Дніпром, у верболозах.

Недалеко вже повинен бути і стан Ярополка. Воєвода схоплюється з коня, тихо шепоче:

- Ми не помилились?

- Ні, не помилились, воєводо, - стрибає з коня й Згар. - Проїдемо отак два поприща, - у півтемряві вимальовується довга простягнута рука, - завернемо ошую і опинимось у нашому стані... Будь певен, воєводо. Згар бачить уночі, як удень.

Воєвода мовчить, прислухається й раптом каже:

- Мені здається, я чую тупіт коня.

- Ні, воєводо, то лодія на Дніпрі. У полі тихо, я нікого не чую.

- Ти помиляєшся, я чую тупіт... Воєвода витягає з піхов свій меч.

- Ні, - спокійно промовляє Згар, - маю гостре вухо, але нічого не чую.

Тоді за одну блискавичну мить воєвода підносить меч, стинає голову Згара.

У полі тихо. Воєвода Блюд витирає меч об траву, вкладає його