Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

- Славен князь Ярополк! - закричав Бразд.

- Славен! Славен! - змушені були підтримати його люди.

І всі вони пішли на двори свої. Затужили, як водиться, матері й жони, заплакали діти, що втрачали своїх отців. О Руська земле, доколи будеш ти сіяти не зерна, а сльози, доколи будеш умиватись не водою з Дніпра, а кров'ю, доколи куватимеш не рала, а мечі?! Сонце пливе над землею - чому ж ти не спалиш ворогів; вітри віють у полі - так завійте ж, ударте в очі ворогам! О земле, земле Руська, яка ти багата і яка ти нещасна!

Десь на пониззі народився й покотився між берегами перестук весел, згодом на плесі Дніпра окреслилось чимало лодій - ключ та ще ключ, - вони прямували від низького берега до гір ошую, їм не було кінця, і Микула все стояв і стояв на валу городища, дивився на Дніпро.

Не тільки Микулу стурбував цей шум серед ночі, він побачив, що недалеко на сірій землі чорніє кілька постатей, ось хтось поліз схилом, за ним ще хтось, ще хтось.

- Пливуть лодії Ярополка. Князь іде на князя... Колись січі були на Ітилі й Дунаї, - нині буде січа й тут... Ой горе нам, горе!

Микула пізнав тих, що говорили, це були ниці любечани, люди його роду.

- Нелюбо, що йде князь на князя... Мир і тиша мусять бути в землі.

- А коли князь іде на князя, то нехай ополчаються один супроти другого, в полі та в двобої вирішують сваргу.

- Не той нині час, бо що не князь - то й закон.

- Що закон князя, аще земля наша має свій закон і покон.

- Мовчіть, людіє, бо скрізь нині є княжі вуха. І люди на городищі справді принишкли, повели далі мову впівголоса, обережно.

- За що ж іде Ярополк, чому кличе нас із собою? Кілька чоловік, перебиваючи один одного, задихаючись, шепочуть:

- Уклав ганебний мир з ромеями - нам на виї жажелі* (*Жажелі - ярма.) кладе... Не мститься печенігам за кров, кривди, сльози - побратимами їх назвав, наші землі віддає... Сів у Києві, аки коршак, братів-князів убиває, волю в земель забирає, з своєю Горою нас хоче зробити рабами...

Слів небагато, вони гіркі, як полин, важкі, як осінній дощ, болючі, нестерпні.

- Але ж є в нас старий закон і покон, множество людей іде супроти Ярополка, ромеїв, печенігів... - звучить у півтемряві глухий голос.

Хто це сказав? Усі обертаються туди, звідки долинули слова, дивляться, слухають.

Микула сидів на приступці кручі, дивився на плесо, де пливли й пливли лодії.

- Був князь Святослав, і ми знали, куди йдемо, за віщо, з ким...

- Це почалося, Микуло, ще за Святослава, це його обступила Гора, а сам він посадив трьох синів у землях...

- Так, - зітхає Микула. - Гора була за Святослава й ще за Ольги, бояри й воєводи були за них, але допреже всього Святослав беріг честь отчини, боровся не з землями, а з ворогами Русі.

Микула ніколи ще не говорив так, як цієї ночі, але, може, він заради того й прожив свій вік, щоб сказати це людям.

- Була ніч над Дніпром, на острові Хортиці, - а ми з ним сиділи так, як я з вами, - я запитав, а князь Святослав сказав, що немарне в далеких землях помирали люди, мир і тиша мусять бути в нашій землі. Ярополк не береже миру, чого він не може поділити з братом своїм?.. І не Ярополку ми мусимо допомогти - Володимир наш князь, він береже старі закони й покони.

- То ти поведеш нас, Микуло?

Син старійшини довго думав. Проте зараз він був уже не сином старійшини, у важку цю годину він мусить заступити його місце, взяти дідівський меч.

- Поведу, людіє!

- І куди ти йдеш, Микуло? - говорила Віста. - Добра чи багатства шукаєш?! Так ти ж уже їх шукав, торбу гречки приніс...

Микула стояв і дивився на зелені луки, буйну поросль всякого жита за Любечем і на свою ниву, що починала зацвітати.

- Як же цвіте, аж голова мутиться, - він приклав руку до шрама на голові. - А що, думаєш, може, з-за цієї горсті гречки варто було колись мені йти на брань?! І не добра й багатства я шукаю, - маю їх, батько Ант залишив мені цілий скарб, велів берегти його.

- Що за скарб? Усе життя ти про нього говориш і говориш, тільки не бачу його, де він - не знаю.

Микула посміхнувся, така вже в нього звичка, коли він говорив щось од серця, м'яка посмішка теплила кутики його уст, грала під сивими довгими вусами.

- Правда - то є мій скарб, - відповів він Вісті. - Хочу жити, як батьки мої й діди... Вірю в богів отців, будемо жити так, як велять наші боги... Перун, Дажбог, Стрибог, поможіть мені! Ось тільки зброю батька Анта дістану.

Ниці люди з Любеча вийшли вночі.

- Ти вже нас і веди, Микуло, - сказали вони, - бо ти - син Анта, ходив з князем Святославом, побував у багатьох землях, а вже в отчині всі путі знаєш.

І виявилось, що пішли вони не самі. З усіх усюд више від Любеча, з різних волостей і сіл ішли і йшли прості люди, вони збирались в очеретах над озерами, у чагарниках над косами, в лісах, на кручах.

- За Володимира-князя! За старий закон і покон! За рідну землю й нашу віру!

Одного вони, правда, не знали. Вранці, коли за загадом Бразда біля городища стали збиратися вої, він сам на коні приїхав до них, оглянув, сказав:

- Щось багато наших селищан немає? Де вони?

Люди мовчали.

Бразд оскаженів:

- Ми їх знайдемо й поведемо з собою... Аще хто криється від нас, мислить тікати до Володимира, і всім, що з ними, - усім уготована смерть, поток, розграбування.

3

Пізня ніч. Десь у полі б'ють крилами птахи, чути зловісне "кар-р... кар-р...", низько над землею нависли хмари, часто між ними пробігає суха, безгромова блискавиця, пахне згаром.

Хто наважиться їхати такої ночі в полі, де стан зупинився проти стану, де за крок нічого не видно, де кожної хвилини можна наскочити