Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

і трохи бачити (немов крізь каламутну воду). Ні смаку, ні запаху, ні взагалі поняття, що це таке, — неначе сам туман згустився й став нашим ворогом. У ньому не можна було пливти — опускалися руки, ноги не знаходили опори. Ми борсалися, мов космонавти-новачки, котрі вперше потрапили в невагомість. Крутячись і сіпаючись у прозорому киселі, ми примудрилися схопитися за руки і не дали туманові розтягнути нас у різні боки — але це була наша єдина перемога.

Навколо мчали чорні тіні горбів і дерев, і тільки небо, безтурботне перлисте небо було нерухомим. Довго це триватиме? Років сто. Чи тисячу. І я, як не намагалася, нічого не могла зробити доти, доки потік туману, що ніс нас, не схлинув сам, і ми не зависли — на мить — у повітрі, між зірками зверху і чорнотою внизу.

— Ай!

Упавши, я вдарилася грудьми об посох. Було боляче й паморочилося в голові, проте я все-таки підхопилася — як мені здалося, одразу ж, хоча насправді, мабуть, минуло кілька секунд. Поряд підіймався із землі принц…

А просто перед нами височіла постать, неясна, сіра, майже невидима у світлі зірок. Зціпивши зуби, я змусила себе поглянути на неї нічним баченням…

Величезна баба, товста, приземкувата й гола, здається, була повністю виткана, із туману. На круглому обличчі блукали очі — саме блукали, не маючи постійного місця. Це були маленькі чорні ямки в напівпрозорому холодці. Безформний ніс нависав, ніби величезна крапля, от-от готовий відірватися й упасти. Її тіло опливало, як гаряча грудка жиру, не розібрати було ані рук, ані ніг, ані грудей. З куточка великого рота витікав, як макаронина, струмок напівпрозорого желе — такого ж, як те, що принесло нас сюди.

Від жаху й огиди у мене гостро заболів живіт. Тремтячими руками я підняла посох, наперед знаючи, що приречена: з цим чудовиськом, мабуть, не зміг би впоратися й сам Оберон. Це вона? Та сама, про кого він говорив? Королева туману?!

Сьорбнувши, баба втягнула в себе залишки маси, що струменіли біля неї. Облизалася безформним і розпливчастим, як вона сама, язиком. Глянула мені просто в очі. Я відступила, все ще тримаючи посох перед собою, однак уже готова кинути його й тікати геть, ламаючи ноги, хоч би й назустріч погибелі…

— Зло не має влади! — пискнула я. Набрала більше повітря й крикнула ще раз, майже басом: — Зло не має влади!

Набалдашник мого посоха тьмяно палахкотів. Я підняла руку, ніби відводячи від очей ману. Я хотіла, щоб чудовисько зникло, розтануло, пропало…

Чорний рот, утопаючи в складках туману, шугонув полум’ям. Знову почувся звук — ухання, булькання, шипіння і свист, — бабища сміялася. Вона зробила, що хотіла, їй було цікаво подивитися, що з цього вийде. Хрюкнувши, вона подалася вперед, нависла над нами, як хмара, а потім раптом змахнула всіма своїми складками й злетіла.

І підіймалася все вище, відлітала все далі, аж поки яснішим стало над нами небо, аж поки ми не залишилися одні на нескінченній чорній рівнині.

* * *

— Це ви у всьому винні.

Я їх ненавиділа — обох. Вони сиділи, похнюпившись, поряд на стовбурі поваленого дерева. І принц, і принцеса мали кепський вигляд - брудні, бліді, у Ельвіри обличчя у потьоках від сліз. У принца розбита губа. Я могла б підлікувати, але зась. Нехай страждає.

— Це ви! Що ви вчинили! Що тепер буде!

Мовчання.

Ані високості, ані я навіть не уявляли, куди нас занесло і як звідси вибратися. Мій посох не знаходив в осяжному просторі ані Оберона, ані Гарольда, ані Ланса, зате постійно нагадував про небезпеку.

Небезпека скрізь. За кожним колючим кущем, за кожним кривим деревцем, за кожним трухлявим пеньком. Під ногами болото. Небо затягнене туманом. Де Королівство? Як його шукати?

Що подумає Оберон, коли йому скажуть, що принц, принцеса і молодший маг дороги зникли?

Ну ясно, що він подумає, — зрада. І матиме рацію. Я спокусилася на обіцянки, захотіла стати магістром… Захотіла додому… Захотіла собі пам’ятник біля входу до палацу… І зрадила Оберона. Зрадила всіх, хто в мене вірив.

— Отже, — сказала я тремтячим чи то від люті, чи то від жаху голосом, — я йду. Засновуйте своє Королівство… Просто тут, на цьому болоті, і залишайтеся!

Повернулася й пішла геть. Хлюпала під ногами вода. Колись тут був могутній ліс, і гігантське коріння, що стирчало до неба, є тому підтвердженням. Потім налетів ураган, чи пожежа, чи ще якесь лихо… Чи хоча б туманна бабища потопталася. Старий ліс вимер, а новий так і не виріс. Хіба це звалище деревних виродків можна назвати лісом?!

Смерділо вогкістю й гниллю. Посох раз по раз здригався в руках: небезпека праворуч… Небезпека ліворуч… Я йшла все повільніше, вертіла головою: мені дуже не подобалися поляни, затягнені мохом. Добре, якщо там просто трясовина під зеленим покривалом. А якщо трясовина ще й власників має?!

І ще ті цятки в небі… То з’являються, то зникають у тумані. Птахи? Хотілося б вірити…

Те, що літало, спустилося нижче. Їх було штук двадцять, з хмари з’являлися все нові й нові — ой леле, та скільки ж їх! Схожі на величезних метеликів… Ні! Найбільше ці тварюки скидалися на літаючі махрові рушники.

Хватавці! Безліч! Хмари!

Збираються щільною зграєю — на щастя, не наді мною… Щось їх зацікавило зовсім неподалік, там, звідки я прийшла…

Принц і Ельвіра!

У мене перехопило подих.

Я залишила їх самих.

* * *

«Коли їх багато, — казав Гарольд, — вони налітають на подорожнього зусібіч, обліплюють так, щоб не було й щілини, і…»

— Допоможіть!

Принц стояв, притиснувшись спиною до тонкого стовбура, і відбивався від хватавців посохом. Йому залишалося жити кілька секунд — ось вони обліпили його, наче мокрою тканиною, заліпили рот, і крик стих.

Ельвіра метнулася йому на допомогу. Голіруч спробувала відірвати хватавців від Олександра, та де там — її теж накрило, сповило, як танцюючу мумію, яка ще й кричала…

— Тримайся! — заревла я незнайомим дорослим голосом і вдарила по хватавцях «розсипними іскрами», як навчив мене недавно Оберон.

Зашипіло. Засмерділо гаром. Зграї тварюк над головою не порідшали, нічого не змінилося — принц і принцеса відбивалися слабше й слабше…

Ризикуючи переламати ноги, я стрибнула через повалене дерево, через перевернутий пеньок і вдарила таким феєрверком, що волосся задимілося на голові.

Ті, що ще залишилися живими, здійнялися в небо. Решта зморщилася, як згорілий папір. Принц заворушився, струшуючи з себе шматки плоті. Ельвіра лежала нерухомо. У мене не було часу допомагати їй — на мене націлювалася з висоти багатосотенна зграя, і весь