Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

мій бойовий досвід, набутий за час мандрів, був тепер дуже до речі.

Жахливий смердючий попіл сипався з неба. Я задихалася й кашляла. Минула хвилина, друга, здавалося, це не закінчиться ніколи — і раптом небо очистилося. Тільки одна конаюча тварюка повільно кружляла, як надутий вітром поліетиленовий мішечок.

Я всією своєю вагою обіперлася об посох. Озирнулася…

Вони були живі, обоє. Щоправда, у принца кровила половина обличчя, ніби по ньому пройшлися наждаком. А Ельвіра, здається, була в шоці — бліда, з розширеними зіницями, часто дихала, дивитися дивилася, однак нічого сказати не могла…

Я стала навколішки. Простягнула над головою принцеси тремтячу брудну руку з обламаними нігтями:

— Оживи.

Ельвіра опустила повіки й задихала спокійніше.

Принц нервово глянув на небо. Я озирнулася, ніби схаменувшись, підняла антену-посох, помацала…

Небезпека скрізь. Але глуха, зачаїлася.

* * *

Через кілька годин ми набрели на озерце із чистою водою і влаштували привал. Доля наша тепер прояснилася остаточно.

Королівства не знайти. Ми загубилися на невідкритих землях.

Без мага дороги принц і принцеса протягнуть тут хвилин тридцять, не більше. А скільки проживемо утрьох — знає тільки королева туману.

Усівшись на березі, ми дружно заціпеніли. Не хотілося ані рухатися, ані говорити. На поверхню озерця час від часу виривалася з дна велика бульбашка, лопалася, і тоді по масляній гладіні розходилася кругла хвиля.

— Що це було? — запитав нарешті принц. — Хто там сміявся?

Виявляється, вони з Ельвірою не бачили туманну бабищу. Тільки відчували небезпеку і чули сміх. Я описала їм, не оминаючи подробиць, усе, що відбулося в перші хвилини після нашого звільнення з потоку.

— Отже, це вона все підстроїла?! — принц майже кричав. — Отже, це вона… Вона навіяла нам ідею піти, залишити Королівство, зажити своїм…

— Ніхто вам нічого не навіював, — сказала я жорстко. — Ви самі цього вже давно хотіли. Ви тільки про це й мріяли. Я чула ваші розмови!

— Ти підслуховувала?!

— Тихше, принце, — сказала Ельвіра. — Ліна не сказала королю жодного слова, ось про що подумай. Якби вона не була такою благородною…

— Ми б тут не сиділи, — люто обірвала я. — Треба було відразу все вибовкати, і тоді…

— Нам би відрубали голови, — спокійно закінчила Ельвіра. — Точніше мені. Олександр усе-таки єдиний син короля. А я — ходяча загроза розколу. Оберон не церемонився б зі мною.

— І правильно, — я дивилася просто їй у вічі. — Бо тепер — тепер! — Королівство залишилося без мага дороги. Саме це баба й хотіла від самого початку. І вони там можуть загинути, всі наші люди, все…

— Не перебільшуй, — Ельвіра спробувала посміхнутися. — Втратити тебе для Оберона прикрість, зрозуміла річ, однак це не найбільша втрата. За магічною силою король перевершує тебе в тисячу разів. А є ще Ланс. І Гарольд…

— Ах, он як?! Що ж ти мені раніше казала, що моя могутність відповідає Обероновій? Підлабузнювалася, так?

— Не кричи, — втомлено зітхнула Ельвіра. — Я, може, хочу тебе заспокоїти. А ти сердишся.

Ми замовкли. Стало тихо. Тільки булькали, підіймаючись з дна, бульбашки — буль… буль…

— Нам нема сенсу лаятися, — знову почала Ельвіра. — Ми в одній ямі. Треба вибиратися. І ти, Ліно, чудово розумієш, що твоя відповідальність зараз — це ми. Від тебе залежить, житиме син короля чи його зжере якась капость.

Звичайно, мені нічого було їй заперечити. Я сумовито мовчала.

— Ми повинні боротися й вижити, — продовжувала принцеса впевненіше. — І коли вийдемо на нове місце — ми все-таки облаштуємо там Королівство. Тоді ти станеш верховним магом… чи підеш додому. Для тебе це теж єдиний шанс, зрозумій!

— Я однаково залишуся зрадницею.

— Хто сказав? Хто сказав «зрадниця»? Оберон, можливо, ніколи не дізнається, що з нами трапилося. Наприклад, він подумає, що на нас із принцом напало чудовисько, ти кинулася нас захищати, і ми разом загинули… Оберон, можливо, тебе героєм вважає посмертно, а зовсім не…

— Кого ти хочеш обдурити? — я дивилася на озеро. — Оберона? Мене? Себе?

Яка неприємна, неприродна тиша стояла в цьому лісі!

— А що ми їстимемо? — сумно запитав принц.

Запитав би щось полегше!

* * *

Навіть не знаю, що б я без посоха робила. А так вдалося й вогонь розвести, й одяг висушити, і відшукати серед безлічі потворних грибів такі, які безпечно їсти. Ми нахромлювали їх на прутики й пекли на вугіллі. Добре б ще якусь рибину зловити, та вудки нема, а посохом я не вмію…

Ми зігрілися, абияк втамували голод і навіть трошки поспали — принц із Ельвірою обійнявшись, я осторонь, згорнувшись у клубок. Вони любили й підтримували одне одного, — я не могла цього не бачити. Ця любов могла бути хоча й слабким, та все ж виправданням тому, що ми вчинили…

Тільки мені не було виправдань.

Я проклинаю той день, коли познайомилася з принцом на березі, коли почала прихильно до нього ставитися. Він відчував у мені цю слабкість, адже не пішов до Ланса чи Гарольда — до мене пішов, пропонуючи зраду, і не помилився.

А здавалося все так просто: перетнути яр і повернутися назад!

Я лежала, обійнявшись із посохом, і згадувала того, хто дав мені мою першу магічну зброю. Уявляла, як Оберон сидить у шатрі — спокійний як завжди, і суворий — як ніколи раніше. І Гарольд не знає, куди подіти очі. І Ланс роздивляється свій кістяний посох із повною байдужістю на обличчі — зради траплялися раніше, зради будуть завжди. Не турбуйтеся, ваша величносте, ще є маги, віддані вам і Королівству…

А якщо нападуть сосуни?

А якщо знову доведеться тікати від небезпеки під землю? Утрьох не втримати тунель, він завалиться, всі загинуть…

А що думають про мене стражники? Кухарі? Музиканти? Мати Гарольда? Напевно, тільки й розмов…

Чи, навпаки, всі мовчать, ніби змовилися забути моє ім’я. Ніби мене ніколи з ними не було. Неначе я не рятувала їх, ризикуючи життям…

І я заплакала від жалю до себе. І ще від сорому.

…Добре, що нема дороги назад. Бо не знаю, як би я наважилася глянути в очі Оберонові. Пан або пропав: я доведу закоханих до безпечного місця. Хай роблять що хочуть. Хай засновують своє Королівство на зраді… А я піду додому. І більше ніколи в житті не відкрию жодної казки: читатиму й дивитимуся тільки про те, що існує в моєму світі. Про політику, техніку, спорт. Про моду. Вивчуся, стану економістом. Зароблю багато грошей. Куплю квартиру…

Сльози текли по моїх щоках, падали в мох і тонули в ньому, не залишаючи слідів.

Розділ двадцять перший

Поневіряння

Ось воно, моє Королівство. Бредуть, узявшись за руки,