Марина та Сергій Дяченко - Королівська обіцянка

були сходи, повністю затягнуті парою. Я ніколи не була в парній, але там не може бути гарячіше. Напевно, так почувається круте яйце; Уйма почервонів. Не замислюючись, стяг із себе куртку й сорочку, і знову ощасливив мене спогляданням його волохатих грудей і засмаглого округлого живота.

А я наважилася тільки на те, щоб ширше розстебнути комір. Найбільше в світі мені хотілося вискочити назовні, але наш страшненький провідник уже квапив нас і окликав звідкись із глибини. Уйма рішуче рушив униз оповитими парою сходами, і мені нічого не залишалося, як затримати подих, прищулитися й, задихаючись, посунути за ним.

На нижньому майданчику наш провідник завернув у коридор, потім ще раз завернув і ще раз. Ми опинилися в підземному залі. Тут було би майже темно, якби не червоне підсвічування звідкись знизу. Я розгледіла овальний і неглибокий, приблизно по коліно, басейн — прозорий, викладений кольоровими камінчиками по бортах і по дну. Щось метнулося в мене над головою і я підняла посох. Здоровенна ящірка (чи маленький крокодил?) пробігла по темній стелі, викрешуючи іскри. Вона вся — від морди до хвоста — світилася гарячим червоним світлом. Стриб — бульк — піднялася пара з басейну — дивна істота почорніла, стала мокрою, глянсовою, вискочила з води й зникла в темряві.

— Так отож… — наш провідник зняв окуляри. Виявилося, його круглі очі, які так мене налякали, були лише двома опуклими скельцями. А те, що ховалося під ними, цілком могло зійти за людське обличчя — літнє, не дуже симпатичне, але цілком звичайне. У нас у школі сторож точнісінько такий же.

— Так отож. Королю піду доповісти, то що доповідати?

— Ліна Лапіна, маг із-за Печатки. Уйма, син Охри-Кісткогриза, лю… мій охоронець.

Гуп — бульк — пшшш!

Я стрепенулася. Ще одна червона ящірка впала в басейн, як розпечений шматок заліза, спливла парою, згасла й зникла.

— Так і доповімо, — строго сказав наш провідник. — Тільки, цеє… магію в нас тутечки в хід не пускати! Ми народ сумирний. Якщо щось нам не до вподоби — закатаємо в лаву й утопимо в сірці. Чужого нам не треба.

Так, бурмочучи, він розтанув у червонуватій напівтемряві. Ми з Уймою переглянулися.

* * *

Ми з півгодини сиділи спина до спини, мовчали й дивилися на ящірок. Іноді їх довго не було, тоді раптом одразу по кілька штук рухалися просто по стелі. Бігли — розпечені, прозорі — можна було розгледіти їхній хребет і ребра, і навіть — нечітко — нутрощі. Із шипінням плюхалися в басейн, піднімали хмари пари, вигулькували на бортик і розбігалися хто куди — звичайні чорні ящірки, от лишень дуже великі.

— Уймо, що вони роблять?

— А я звідки знаю?

Мовчання. Булькання, шипіння, шурхіт лап по каменю. Знову тиша.

— Як ти думаєш, некромант нас дочекається?

— Куди він дінеться, жритраву? Він боїться.

— А ти не боїшся?

— Кого? — Уйма знизав плечима, аж я похитнулася. Від нього пахло свіжим потом, як у спортзалі. Не дуже приємний, але й не зовсім противний запах.

Ми знову помовчали.

— А чому в них так жарко?

— Подобається їм.

— Я вся мокра…

— То роздягнися.

— Не можу. Незручно.

Уйма хмикнув, хотів ще щось додати, але в цей момент повернувся наш провідник. Він з’явився з темряви так зненацька, що ящірка, яка бігла по стелі, зашпорталась, зірвалася й гепнула на підлогу, розсипаючи іскри. Я відсмикнула ногу — не вистачало ще обпектися!

Ящірка втекла в басейн. Чоловічок урочисто вклонився:

— Наказано провести вас до покоїв. Його величність і його високість приймуть вас.

* * *

Це був справжній королівський палац, дарма що під землею. Краса навкруги така, що я на якийсь час навіть забула про спеку. І меблі, й прикраси на стінах, і статуї якихось королівських предків — усе було кам’яне й гаряче.

Усюди горів вогонь — у щілинах, нішах і у величезних коминах. Зрозуміло, звідки нагорі стільки диму. Гарячі ящірки сиділи на стелі, як комарі літнього вечора. Їхня розпечена шкурка переливалася всіма відтінками червоного й жовтогарячого, і це виглядало краще, ніж будь-яка новорічна гірлянда.

Уйма прямував серед усіх цих дивовиж, безпристрасний, як справжній дикун, і до того ж голий. Я не знала, соромитися мені його чи пишатися таким охоронцем: занадто вже красиво відсвічував червоний вогонь на його мускулистих, дзеркальних від поту руках.

Нарешті ми прийшли. У високому залі горіло зо двадцять коминів (я вже ладна була задиміти), уздовж стін стояли крісла й статуї, а в центрі височіли два трони — більший і менший. Я подивилася спочатку на принца — і роззявила рот: принц-саламандра був дуже худий, чорний і абсолютно без одягу. В усякому разі, мені так спершу здалося. Розгубившись, я глянула на короля — той теж був худий, чорний і гладенький, тільки навколо голови в нього стовбурчилося сиве волосся. Наступної секунди я з полегшенням зрозуміла, що це не нагота: тіло короля було вкрите темною лускою, лускатий комір обрамляв тонку шию, над коміром стирчав гострий кадик, як у нашого фізкультурника, а обличчя була нормальне, людське й дуже величне, хоч і надміру рум’яне.

Виявляючи повагу, я вклонилася. У мене вийшло щось середнє між поклоном і реверансом. Уйма, гордий дикун, тільки злегка нахилив голову.

— Я дивився у вогонь, — сказав Король-саламандра, як тільки ми покінчили з привітаннями. — У мене було видіння. Ви принесли нам або велике горе, або щастя й удачу. Відповідайте — що привело вас?

Я подумала, що видіння в нього надто вже універсальні: «Або дощ, або сніг, або буде, або ні».

— Звичайно, ми принесли вам щастя, — сказала я якомога голосніше й упевненіше. — Король Оберон видає заміж…

Отут я вперше запнулася. Мені відразу пригадалося, як я виголошувала промову перед принцом-деспотом і чим це скінчилося. Може, не варто зізнаватися, що Оберон улаштовує долю принцес оптом, тобто всіх одразу?

— Видає заміж принцесу свого королівства, це дівчина небаченої краси, доброти й скромності. Король Оберон просить принца-саламандру…

І я запнулася знову. По ідеї, просити руки нареченої повинні наречені. А тут усе навпаки, та ще й я виступаю в ролі свахи якоїсь, а не мага дороги.

— Король Оберон, — я перевела подих, — улаштовує оглядини наречених по той і по цей бік Печатки. На оглядини допускаються тільки принци, тільки шляхетні, тільки доблесні… коротше, гідні. Король просить принца-саламандру взяти участь в оглядинах.

Від цієї промови моє горло пересохло, а обличчя, напевно, почервоніло, як переспілий помідор. Король і принц дивилися на мене з інтересом. Я завмерла, очікуючи, що вони скажуть: а раптом образяться на такий поворот діла й відмовляться брати участь в «оглядинах»?

Вони довго мовчали. Статуї