Марина та Сергій Дяченко - Королівська обіцянка

Людожер не відповів.

— А якщо він не погодиться піти з нами?

— Ти його вмовиш, — голос Уйми звучав спокійно.

— Чому ти так думаєш?

— Бо двох ти вже вмовила.

Уйма безпристрасно дивився на мене круглими випуклими баньками. Мені захотілося гепнути його посохом по голові й скинути вниз, на землю.

— Умовлю, — сказала я крізь зуби.

Насправді в цей момент мені страшенно захотілося додому. До справжнього дому — до мами. І я прокляла Гарольда, який явився за мною, коли я нічим не могла допомогти. Ліпше б я все життя нічого не знала про Королівство й про долю Оберона, ліпше б це була казка без кінця, ніж з таким жахливим і безнадійним завершенням. Я заплющила очі…

— Дивися!

Уйма вказував волохатим пальцем кудись униз. Я простежила за його рукою, але нічого не помітила. Ніби тінь метнулася від дерева до дерева, от і все.

Уйма дивився вниз. Ніколи раніше мені не доводилося бачити його обличчя таким.

— Що там? — запитала я, відчуваючи, як моє серце провалюється в кишечник.

— Гмурри, — глухо сказав Уйма.

І цілу годину не проронив ні слова.

* * *

Ми цілісінький день хилиталися в повітрі. Я думала, некромант умре просто тут, між пташиних ребер. Його нудило, він непритомнів, мені довелося з ним панькатися, тримати долоню над його головою й бурмотіти «Оживи». Хлопчиськові це не дуже допомогло, зате я змучилася і вкрай знесиліла.

Землю під нами затягло чи то низькими хмарами, чи то димом, і ми летіли тепер між двома шарами хмар. Наближався вечір, ми з ранку нічого не їли, але, чесно кажучи, і не хотілося. Сонце, схилившись до заходу, освітило сріблисто-сірі хмари над нами й рудувато-білі хмари під нами, і це було страшенно красиво, я б замилувалася, коли б цієї миті некромант не застогнав знову й не закотив очі під чоло. Приводячи його до тями, я вперше подумала: може, простіше скинути Макса вниз, раз-два, та й по-всьому?

Вогнекуси потроху заспокоювалися й остигали: чи то забули прочуханку, що їм задав перевізник, чи то так було задумано, адже ми наближалися до мети. Повільно спускаючись, куля пролетіла крізь нижній шар хмар, ми спершу осліпли хвилини на три (хмари огидно липнули до шкіри, весь одяг моментально змок), а потім побачили землю вулканів.

* * *

Дими стояли, наче колони, що підпирають небозвід. Якби мене попросили намалювати землю вулканів — я б спочатку намалювала дими, багато товстих і тонких димів від землі до хмар, нерухомих, як величезні дерева. Вітер і не шурхоне; навіть найтонший попіл, що піднімався в повітря з кожним нашим кроком, не летів нікуди, а зависав над землею. Так що там, де ми пройшли, довго ще танули тьмяні хмаринки.

Вогнекуси, заспокоївшись й охолонувши, вивантажили нас посеред кам’яного плато із триногою вишкою в центрі, і насамперед ми подумали, що перевізник обдурив. Бо яка ж це «столиця», і де ви тут бачите палац? Навколо ні людинки, ні будиночка, під ногами червоно-бурий камінь — весь у тріщинах і присипаний попелом, хіба тільки дими тягнуться до неба — білі, сірі й коричневі. Уйма абияк заякорив кулю (треба ж буде нам якось повертатися), і хвилини зо три ми з ним думали, що робити далі?

Жахливо не хотілося кидати кулю без нагляду: раптом вилізуть місцеві жителі й кудись на ній полетять? З іншого боку, кому доручити охорону? Іти на пошуки без Уйми мені тим більше не хотілося, а про те, щоб відправити його одного, й не йшлося. Залишався Максиміліан, якому, як відомо, абсолютно не можна довіряти.

— Уймо, а ти не думаєш, що він просто полетить на цій кулі, а ми знизу ручками помахаємо?

Людожер подивився на Максиміліана. Той сидів на камені, привалившись спиною до жовтуватих ребер нашої «кабіни», напівзаплющивши очі, час від часу болісно чхаючи від попелу.

— Не полетить, — сказав Уйма вагомо.

— Не полечу, — ледве чутно підтвердив Максиміліан. — Узагалі. Нікуди. Тут і залишуся. Ліпше вже гмурри, ліпше принц-чума…

— Помовч! — гаркнув Уйма і відразу посуворішав.

— Тоді він просто відпустить кулю, — сказала я. — А сам утече.

— Утече? — Уйма хмикнув. Максиміліан пчихнув, піднявши такий вітер, що навколо зметнулася ціла хмара попелу.

— Не втечу.

— Не втече, — із задоволенням підтвердив Уйма. — Ходімо, магу. Останнім часом нам не дуже щастило із принцами, може, тепер поталанить?

І ми пішли. Хмари попелу, що зависли над землею, відзначали наш шлях по плато. Жодна собака не вийшла нас зустрічати; Уйма впевнено вів мене до місця, де підіймався із землі найближчий до нас стовп диму.

Це виявився не дим, а пара. Вона виривалася з-під землі, як з-під кришки від каструлі, а поруч із дірою, звідки вона підіймалася, лежав круглий камінь. Занадто круглий, як на мене. Такі камені у природі не зустрічаються.

Уйма роздумував хвильку, не більше. Потім уперся в камінь чоботом, примірився й штовхнув — так, щоб перекрити вихід пари. Камінь стукнув, роздмухуючи нову хмару попелу, ми з Уймою опинилися начебто в хмарі — він по пояс, а я по груди. Пара перестала підійматися з-під землі.

— А раптом через це станеться виверження вулкана?

Я огледілася. Чорні конуси величезних гір здіймалися навколо плато, верхівки їх ховалися за хмарами.

— Уймо…

— Зачекай.

Земля під ногами здригнулася. Уйма відступив, відтягуючи й мене. Круглий камінь підстрибнув, наче каучуковий, і відкотився убік. Усе навколо затягло попелом, я закашлялася. З ущелини вирвалася спершу пара — вона сичала, як змія. Потім з’явилася голова. Я мало не заволала вголос.

У нього були очі, як тарілки, чорні й на все лице. Крім цих очей, я нічого навколо не бачила.

— Чого треба? — запитало сварливо чудовисько. — Кого тут принесло?

Уйма подивився на мене. Я опустила посох (виявляється, за хвилину до того, я, сама не усвідомлюючи, приготувалася рознести вщент чудовисько), зібралася з духом і відкрила рота, щоб відразу закашлятися.

— Ну? — гаркнуло чудовисько зовсім уже по-хамськи. — Чого припхалися?

Я уявила, як учинив би на моєму місці Оберон. Щоправда, на Оберона ніхто б так не репетував. Не посмітив би.

— Вітаємо, добрий е-е-е… мешканцю. Ми посли короля Оберона з-за Печатки. З важливою справою до принца-саламандри, — я намагалася говорити чемно, але якомога байдужіше.

— З-за Печатки? — істота помовчала. Навколо нас повільно осідав чорний пил.

— Ми прилетіли на вогненній кулі, — поважно сказав Уйма.

— Ну, заходьте, — ще трохи подумавши, мовило чудовисько. І зникло внизу, в ущелині.

* * *

Укотре Уйма здивував мене вмінням проникати у вузькі щілини.

Під землею