Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

це театр, у якому ми граємо згори розписані ролі.

— Нічого нового.

— Зажди. Спочатку кожен витягає аркуш із роллю, щоб усе було справедливо. Потім народжується й забуває про той аркуш. Але в міру дозрівання чимраз частіше усвідомлює, що грає щось, уже здавна призначене. Намагається з тим боротися, змінити це призначення долі. Б'ється, розривається, стає на роги. Все марно. Без шансів. Якщо ти витягнув роль невдахи, зостанешся невдахою.

— Знаєш що, Малино? Коли я дивлюся на наш світ, то думаю, що автор п'єси мусив бути жахливим песимістом. Більшість людей грає ролі невдах.

24.07. Я — так точно. Не зуміла причарувати Симпатичного (і знову незнайомого). Не змогла знайти роботу, а останнім часом повернулася до кулінарного безуму. Головним чином кількісного, бо про якість не варто й згадувати. Хліб, обмочений в олії, кіло рису з маслом, казан копиток, политих смальцем. Затоптати, залити пивом, виблювати. Мабуть, час провідати Губку. Зроблю це завтра. Все зроблю завтра. Бо навіщо робити щось сьогодні, якщо так чи йнак відомо, що нічого з цього не вийде?

26.07. Післязавтра я мушу переїжджати, а ми ще не встигли порозклеювати оголошення. На додачу зателефонувала мама. З великим скандалом.

— Малино? Добре, що я нарешті тебе впіймала.

— Нарешті? Я майже не виходжу з хати.

— І не можеш підійти до телефону, коли я дзвоню?

— Але я підходила.

— Підходила, підходила. Два тижні дзвоню, а тобі ліньки взяти слухавку! Інші доньки приїдуть, поцікавляться, що там у старенької матері.

— Ти не стара, — наважилась я її злагодити.

— Не змінюй тему!

— Мамо, я щотижня до вас телефоную.

— Ну ясно. Ти щотижня телефонуєш, провідуєш нас раз на місяць і думаєш, що тобі можна вибачити? А я кажу, що не можна.

— Що вибачити? — не зрозуміла я.

— Нехтування обов'язками щодо розгубленої матері, хворобливого брата й сивої бабусі.

Ой, бабуся страшенно образилася б.

— Що знову трапилось?

— А що, щось мусило трапитись? Я не можу задзвонити отак, щоби нагадати тобі про занедбану родину, яка поневіряється у провінції?

— То нічого не трапилося?

— Не починай речення з «то». Трапилось. Я одержала листа з Німеччини.

— Від батька?

— Від його нової дружини. Незаконної. Вона дізналася про мій виступ по телебаченню і пише, що я несправедлива. Я — несправедлива, ти можеш у це повірити?

Можу. Я зберегла цю думку для себе. Понад те, я не порушувала справу її виступу перед п'ятьма мільйонами телеглядачів, спраглих дешевої розваги.

— Чому вона так вважає?

— Пише, що в Едека цукровий діабет, і звідси його дивакувата поведінка. Можеш собі уявити?

— Якби вона написала, що в нього шизофренія, мені було б легше.

— Чому ти завжди така цинічна? Бездушна, байдужа!

— Мамо, мені складно перейматися цукровим діабетом людини, котра протягом п'ятнадцяти років навіть не привітала мене з днем народження. Я співчуваю батькові, але…

— Я не казала про батька! — обрізала вона. — Ти байдужа до мене, до моїх мук!

— Не розумію. Що я такого сказала?

— Нічого, і саме це я маю на увазі! Я розповідаю тобі про свої проблеми, а ти підсміюєшся.

— Але ти говорила про батьків діабет! — підвищила я голос.

— І ти вважаєш, що це не проблема? Це проблема! Величезна! Коли я подумаю, що Ірек теж колись може мати діабет… Я не сплю ночами. Але тобі цього не зрозуміти, ти не знаєш, що може відчувати любляча матір. І ніколи не дізнаєшся. Бо в тебе замість серця камінь, повний цинізму, іронії та байдужості!

За нормальних обставин я просто відклала б слухавку на безпечну відстань і спокійно почекала б. Але не тепер. Я не збираюся бути мішенню для власної матері. Тож хряснула апаратом об стіну. І дуже добре. Навіщо мені телефон? Навіщо телефон самотній жінці, котра не має грошей навіть на абонентну плату?

* * *

— Чудово, — розвела руками Евка. — Треба буде переписати оголошення. Ми подали твій номер.

— Ми можемо привезти апарат від тебе, при нагоді заглянемо до…

— Ми нікуди не заглянемо, бо в нас на це не вистачить!

— Навіть на маленьке-премаленьке пивце?

Маленьке-премаленьке — це половина великого й коштує половину, а не дві третини. Його подають тільки знайомі бармени.

— На жодне. Жарти вбік. На порозі стоїть жорстока реальність, і ми мусимо гідно її зустріти. Натверезо.

— Тоді я нікуди не піду, — полякала я.

— Малино, мені теж важко, — вона присіла на край дивана й похнюпилась.

— Через чувака? Напевно. Ти завжди думаєш тільки про чуваків!

— Не називай його так! Ніякий він не чувак, він Томек.

— Добре, нехай буде Томек.

— Він навіть хтось більший, — тягнула вона. — Він просто супер-Томек. А я його відшила.

— Мабуть, не скажеш, що через ворожбу?

— Через ворожбу. Я злякалася тих сліз і зради.

— Але ми обидві знаємо, що це стосувалось Йольки.

— Тепер так, а раніше? Бабуся говорила про шатенку.

— Таж ти маєш чорне волосся.

— На світлі видно каштановий відблиск. Я подумала так: якщо ворожба стосується шатенки, то зрада й сльози чекають на мене влітку, бо саме влітку, при яскравому сонці я темна шатенка. Ну і я з ним розійшлася.

— Коли?

— Десятого липня. Ми були разом десять чудових днів, яких я ніколи не забуду.

— І про які я нічого не знала, — значуще глипнула я. — Я починаю сумніватися, що ми подруги.

— Зі мною зараз щось трапиться. Справді. — Евка підвелась і вийшла на кухню.

Я кинулася на диван, аж вистрілила пружина. А нехай все завалюється. Що мені до того? Кинулася ще раз.

— Що ти там трощиш? — виглянула з кухні Евка.

— Сценографію до п'єси «Падіння Малини С».

— Краще сідай виправляти оголошення. Але спершу відміни те, що ти сказала.

— Відміняю й перепрошую. Цього досить?

— Коротко й ясно, але за такої ситуації я не вимагатиму більшого. — Евка сіла за стіл і почала закреслювати номери телефонів.

— Зараза, вже п'ята. Я починаю нервувати.

— Спокійно, Малино. В найгіршому випадку заплатиш ще за один місяць.

— Чим?!

— Подумаємо.

— Ти говориш, як політики. «Подумаємо, зробимо відповідні кроки, окреслимо напрямок дій».

— Малино, заспокойся. Це ще не кінець світу. Це тільки кілька старих соток.

— Яких у мене немає!

Я заходилася гризти великий палець. Останнім часом я весь час це роблю.

— Якщо ти не перестанеш, у тебе скоро залишиться чотири пальці, — настачала мене Евка.

— Якщо в моєму житті щось не зміниться, проблема чотирьох пальців не надто мене турбуватиме. Я за крок від безуму.

— Добре, я закінчила. Ходімо порозклеюємо.

Ми вийшли.

— Трохи занадто світло. Нерозумно отак розвішувати при людях, — сказала я, обдивляючись довкруж.

— Давай скотч. Ми