Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

мені це все? Нехай мені хтось урешті відповість?! За що?

Що можна відповісти психологові?

— Ні за що. Без приводу, — пояснила я. — Пам'ятай про цінний досвід, який ти здобула.

— До дупи такий досвід! Чуєш?! — гримнула Йолька.

— Тобі не треба порадитися зі спеціалістом?

— До дупи спеціалістів! Я нещаслива!

— Ми знаємо, — гнула я своєї, — але це ще не привід, аби так верещати. Ти повинна навчитися контролювати свої емоції.

— Малино, ти не могла б вийти зі мною до кухні? — сказала Евка на диво понурим голосом.

— Ну?

— Ти копаєш по живому.

— Я застосовую ті ж аргументи, які застосовано щодо мене. Неодноразово застосовано.

— Це, власне, і називається копати по живому, — з натиском повторила Евка.

— Якщо я мусила вислуховувати…

— Ти б'єш нижче пояса.

— Може, я не розуміюся на анатомії. Але гадаю, що…

— Це не питання анатомії, — підвищила голос Евка, — а тільки чутливості, якщо це щось для тебе означає!

— Кажеш, чутливості! А де Йолька ховала свою чутливість, коли страждала я?

У цю мить ми почули гучне грюкання.

— Ти задоволена? — запитала Евка.

18.07. Певно, що ні. Я хотіла відігратися на Йольці. Помститися їй за байдужість. Нехай відчує, що це таке. Людина конає, пригнічена проблемами, а подруга пропонує їй відвідати поліклініку, ще й вимагає контролювати емоції.

Я думала, що відчую сатисфакцію, яку дехто називає солодкістю помсти.

— Що мене попустить, — пояснювала я Йольці.

Замучена докорами сумління, я зателефонувала ще того ж дня, але Йолька не взяла слухавку. Сьогодні ввечері ми заскочили її вдома. Спочатку вона не подавала ознак життя, але її зрадив шурхіт в ділянці вічка. «В тебе немає виходу, — забубоніла на цілу сходову клітку Евка. — Ми знаємо, що ти тут». Йолька відчинила всі чотири замки, відтак демонстративно почалапала на кухню. Ми за нею. Усілися навпроти, і я одразу перейшла до конкретики.

— Чому ти раніше не сказала, що мої поради так тебе дратують? — допитувалася Йолька.

— Я ж не асертивна, не вмію отак напрямець атакувати.

— Вчора ти вміла.

— Я розлютилася. Ми терпляче втішали тебе чотири дні, а ти так налетіла на Евку. Я подумала, що хтось урешті повинен тебе присадити.

— І присадила, — Йолька витерла велику важку сльозу, яка ліниво котилась по її щоці.

Я почулася зовсім кепсько. Втупилась у підлогу, гризучи кінчик великого пальця.

— Я хотіла б це якось виправити, — обізвалась по довгій-довгій паузі.

— Все гаразд, — вона простягла мокру від носовичка долоню. — Кожна з нас трохи завинила. Я, ти, може, навіть ти, Евко. Бо якби ти тоді зателефонувала до мене, хоч я і знаю, що це нічого не змінило б… Добре, краще змінимо тему.

— Я за, — підхопила я. — Цей… що ти, власне, робиш улітку?

— Не знаю. Після розриву з Віктором у мене завалилися всі плани.

Ще мить — і Йолька знову розклеїться. Треба опанувати ситуацію.

— А що з роботою?

— Нічого. Та халтура, яку мені знайшов Віктор, уже не актуальна. Зі зрозумілих тобі причин.

— Нема за чим шкодувати, — не здавалась я. — Ти тільки занудьгувала б у місті.

— Це мало бути на узбережжі, в пафосному пансіонаті. — Йольчині очі підозріло заблищали.

— Ти ж знаєш, яке в нас море. Брудний пісок і масні плями на крижаних хвилях.

— Малино, я ціную твої зусилля, але, може, ми і справді змінимо тему?

— Охоче. Тільки про що тоді говорити?

— Долар упав, — утрутилась Евка, яка досі мовчала як могила.

— Це несамовито, — відгукнулась Йолька.

— А я переїжджаю, — зробила я останню спробу.

— Знаю, а коли?

— Через десять днів.

— Шукаєш когось на своє місце?

— Ми над цим думаємо, — підтримала мене Евка.

Наразі ми дійшли рішення, що треба шукати. Але на нас звалилося стільки клопотів, що несила було зосередитися. Понад те, ми й надалі ганяємо в пошуках роботи. Тобто ми дійшли рішення, що треба ганяти. Може, завтра?

19.07. Треба почати б.

21.07. Тепер уже і справді непереливки. Завтра почнемо.

22.07. Ми мусимо почати, але я запізно встала. Все через погоду. Несприятливі метеоумови. Що можна робити у сірий сльотавий літній вечір?

— Можна написати оголошення, — запропонувала Йолька.

— Або посидіти за малим пивом, — кинула Евка.

Тож ми сидимо за одним великим на всіх. Виходить дешевше.

— Я сьогодні ходила на співбесіду, — повідомила нам Йолька. — Вони шукали психологів для міжперсональної комунікації.

— І що?

— Приходжу в офіс. Показую резюме, розповідаю про себе. Чувак вислухав і питає, чи я закінчила курси психотерапевтів. Відповідаю, що ні, бо не збираюся бути терапевтом. Поза тим, це дорогі курси, я воліла вкладати гроші у вивчення німецької.

— І що він на це?

— Заявив, що шукає когось із психотерапевтичною підготовкою, а я її не маю. Тоді я питаю, які курси він мені порадив би. Знаєте, що він відповів?

— Ну?

— Цитую: «Я не можу нічого вам порадити, бо якби я це зробив, ви могли б сподіватися, що згодом я вас візьму, а я не можу вам цього обіцяти». А я тільки просила поради.

— Боже, яка підозріливість. Якийсь маніяк.

— Колишній психотерапевт, а тепер директор школи менеджменту.

— Що ти тепер робитимеш? — запитала я.

— Здурію й замовлю ще одне. По правді, у мене до першого зосталося тридцять злотих. Але я маю це десь.

Ну-ну. Назрівають зміни.

23.07. Ми врешті почали шукати. Евка прийшла до мене близько другої, і ми сіли писати оголошення. Це нелегка справа. Треба обміркувати зміст, приготувати папір, зарядити принтер. Виявилося, що закінчився порошок. Тож будемо писати від руки.

— Пиши: «Вишукана квартира для двох осіб».

— Вишуканою може бути сцена у фільмі, — скривилась Евка, — а не квартира.

— Добре, закресли. Але я додала б «терміново». Ми маємо чотири дні.

— Та ти що! Якщо написати «терміново», будуть чіплятися до кожної дрібниці. Просто «здається» і край. Тобі не пече, ти маєш час.

— Припустімо, — дошкульно всміхнулась я. — А якщо я нікого не знайду?

— Плюнь і розітри.

— А якщо все ж таки?

— Тоді і будемо перейматися. Знаєш, скільки ще годин?

— Небагато. Добре, пишемо ці оголошення. Бо я вже відчуваю напругу. Чого ми стільки чекали?

— Ми чекали позитивного розвитку подій, — пояснила Евка. — Який не настав.

— Він ніколи й не настане, хіба не знаєш закону Мерфі? Як щось уже має піти кепсько, то так і піде. Мабуть, я почну вірити в Анчину теорію.

— Певно, в Йольчину?

— Ні, в Анчину. Вона вигадала її після розриву з Пйотром.

— Тобто після того, як він став жити з Лешеком?

— Ну. Бо Анка, побачивши свої валізки на сходовій клітці, сказала собі, що світ —