Микола Васильович Гоголь - Огненний змій

Побачивши твого прадіда, козак підвів голову й каже йому: «Слухай, чоловіче добрий, коли в тобі душа християнська, то зроби ти мені останню ласку, винеси ти мене з цього байраку, поховай у чистому полі й постав наді мною хреста, хоч із хворостини: хай-таки я буду похований, як християнин! А я тобі подарую за те подарунок знаменитий. Ось шабля; вона дорога не золотою ручкою й камінням самоцвітним, а тим, що хто з нею йде в бій, той не боїться смерти, поки сім куль не прострелить його; запам’ятай ти це собі. Перехрести мене та й прощай». Ось прадід твій виніс з байраку, вирив шаблею яму, поховав його, прочитав якоїсь молитви, з козацького списа зробив хреста, увіткнув його гострим у землю, і білу хустку повісив на хресті, щоб знали православні люди, що там лежить козак; потім узяв подаровану шаблю й поїхав. Але коли повернувся до обозу й став показувати товаришам подарунок, то всі, хто брав цю шаблю, дивувались з неї й не могли дійти, що це за шабля: такої нікому не випадало бачити. Адже за старих часів бували такі знавці, що покажи йому клинок, так він тобі, не читаючи ніякого напису, розповість, що це за клинок, із якої землі, і як давно викуваний. А тут уже скільки охотників до незвичайної зброї приходило до твого прадіда, — сходились сотники й осавули полкові, — ні, ніхто не прочитав слів, що ними вона списана, й не сказав який нарід носить такі шаблі. І з цією шаблею воював твій прадід яких-небудь років двадцять; а тоді ж було так: що рік то й війна; нарешті вищербилась вона так, що, виїжджаючи останнього разу на війну, залишив її вдома. Покійна теща, правда, таки й вмовляла його, щоб він її не залишав, та прадід твій не такий був козак, щоб баби слухався. «Навіщо вона тепер мені годиться? Хіба я стану пиляти нею ворога?» Сказав і поїхав з другою шаблею. Прийшли на місце бою. Прадід твій, хоч і не мав уже при собі чудесної шаблі, але все-таки не втримався, щоб не покуштувати першому ворожої крови; зібрав охотників, вишикував їх як слід кутком, скрикнув, гигикнув і врізався в саму середину турецькою війська. Довго не було його ватаги назад, чути було тільки крик та стрілянину серед ворожого стану; нарешті передні лави заколихались, розійшлися і прадід твій вилетів на довгогривому своєму коневі з п’ятою тільки частиною своїх товаришів. Не встигли наші закричати й заплескати в долоні, як звідки не візьмись з ворожого стану куля — хап його просто в голову! Він захитався, упав уперед і обхопив руками коневу шию, і кінь приніс його мертвого до козацького обозу. А теща-небіжчиця в цей самий час з дочками своїми шила йому вдома сорочки, бо, звичайно, все убрання, що брав він з собою в похід, передере й по-кровавить, бувало, так, що страшно й у руки взяти. Враз щось гримнуло позаду її об піл; дивиться — чоловікова шабля. Ну, тут вже всі й догадались, що це значить..

Старий замовк і, здавалось, про щось думав. Його оповідання зворушило молоду кров в Івана, й він замість того, щоб жалкувати про смерть хороброго козака, гукнув жваво: «Добре було тоді жити, дядю!»

Старий хутко глянув на парубка.

— Чим добре? — спитав він.

— Тим, що тоді було де погуляти доброму хлопцеві! — відповідав Іван, хитнувши головою.

— Правду, брате, кажеш! — сказав старий Чайка, розпалений і сам спогадом про козацьку славу. — Правду кажеш! Славно!

І потім відразу замовк і схилив голову, немов соромлячись, що, захоплений старовиною, забув про своє сиве волосся й побратався з парубком.

— Як же ви, дідусю, казали, що на бандурі душа грала? — сказала Маруся. — Цього я не розумію.

— Річ відома, — відповідав дід, — що душа перед вилітом на той світ, прилітала прощатися з рідним; ось вона й дала їм про себе знати через бандуру, так само, як душа твого прадіда дала знати через шаблю.

Тим часом сонце було вже високо над лісом; день наближався до обідньої пори, і в повітрі стало так гаряче, що нашим подорожнім треба було подумати й про спочинок. Ліс з кожним кроком мінявся; попадались між березами й дубами клен і ясен, а по низьких місцях лугова калина й широкі кущі сріблястого верболозу; сама трава щодалі ставала відмінніша від попередньої. З усього було знати, що недалеко повинна бути вода. Це зауваження зробив Іван, і старий ствердив його, сказавши, що вони скоро прийдуть до широкого ставка.

І справді, пройшовши з півверстви, вони почу. ди глухий шум водяного млина, а зійшовши на досить високий косогір, вкритий липою й мальовничими кущами ліщини, вони повинні були спершу закрити очі, бо сонце, що стояло на півдні, відбилось на самій середині чистого ставу й блищало на всю околицю нестерпучо яскравими іскрами. Шум од коліс, заслонений перше горою, тепер був, безперечно, більший; з густим гудінням ходив він навколо ставка лісом, обзивався з усіх боків і знову зливався з безнастанним журкотом води, що бігла по колесах. За ставом біліла під солом’яною покрівлею мірошникова хата з городом, з якого визирало багато золотих соняшників і смуга квітущого маку; по кіллях плоту вився кучерявий хміль, і темно-зелені стовпи його були ніби вартовими вежами для цієї буколічної кріпости. Місцями відважний гарбуз, розрісшись на сонці, виповзав з города своїм широким листям на самий верх плоту, перекидався вниз і не міг уже вернутись назад. Синій дим, вийшовши з-під покришки дерев’яного димаря, тонкою заслоною вився по густій зелені прибережного осокору і злітав потім у блакитне небо. На березі в густій траві паслися вівці й лежало кілька пар волів біля навантажених мішками возів.

Зійшовши з гори, наші мандрівники сіли відпочивати на березі ставу під старою липою. Старий, попоївши, солодко заснув під шум води, що присипляв; а Іван, не мавши досі нагоди говорити з Марусею, запропонував їй іти з ним у ліс по гриби. Вона знала, що дівчині не годиться бути в лісі віч-на-віч з молодим парубком; але в неї не вистачило духу відмовити Йванові в першому проханні, і вона погодилась без відмагання.

Спершу вони обоє не знали, з чого почати розмову. Маруся готова була мовчати до самого вечора, Іван увесь час поривався сказати їй що-небудь, і кожного разу на серці в нього ставало так гаряче, що він спинявся,