Володимир Лис - Острів Сильвестра

Я, звісно, згодився, й через два дні після отримання подвійного благословення — братові Іосафові й мені грішному — вирушив у дорогу. Ігумен спершу вагався, чи не є це видіння якоюсь диявольською спокусою, але що брат Іосаф мав серед братії та прочан добру славу, то вирішив, що не зашкодить спробувати перевірити, а коли видіння про зайців підтвердиться, то добре діяння може принести монастиреві нову славу. Був навіть прикликаний наш укладач карт, який виконував замовлення й самого князя, Досифей. Він намалював мені на старій шибрі (шкірі. — Авт.) маршрут, написавши ті города, крізь які маю йти. За його словами, найліпше мандрувати південнішим шляхом, який приведе до княжого міста Володимира, а тоді вже від нього повернути на північ.

Після вранішньої молитви, погожого осіннього дня вирушив я в дорогу. Погожий день, коли світило ясне сонечко, особливо гарно освітлюючи перші позолочені листки, видався мені доброю прикметою, хоча признаюся, що коли озирнувся востаннє на бані святого храму Софії, то щось стислося в грудях, і я подумав, що, може, бачу їх востаннє.

Не буду описувати мою подорож, яка тривала майже п’ять місяців. Не якась то велика дивина — мандрівка такого нічим не примітного інока, як я, Сильвестр недостойний. Скажу тільки, що проліг мій шлях через Білогород, далі на Котельницю й Ізяславль, а тоді повернув я на північ до Корчеська, а звідти через княжі міста Дорогобуж, Пересопницю і Лучеськ дістався до самого славного Володимира. Звідти вже повернув, як і радив брат Досифей, на північ, через Турійськ і Угровськ дістався до того краю віковічних лісів, боліт і озер, про який братові Іосафу казав старець із ви діння.

Йшов я переважно пішки, раз тилько підвезли мене болярські люди поблизу Пересопниці та за Лучеськом слуга князівський змилосердився та на воза свого посадив. Ночував я де доведеться — в смердських та міщанських хатинах, при княжих дворах, монастирях, а найчастіше в лісі чи й у полі, якщо траплялися копиці пізньої отави. Звідав осінній дощ, і холод, і сніг, геть збив мої убогі постоли, двічі нападали й відпускали лісові розбійники, але гріх скаржитися — багато разів ділилися зі мною останнім шматком хліба й цибулиною та навіть лісовим медом добрі люди. Багато чудних історій про дива Господні та звичаї тамтешні почув я. Йшов день за днем, а то й уночі, скільки сил стачило, за винятком хіба того тижня, коли била мене пропасниця та кашель душив. То якраз перед Лучеськом було, спасибі Богу нашому і святій Богородиці, виходила мене добра молодиця, вдова одного місцевого болярина, що смердючим борсучим смальцем груди, як вона розказувала потім, натирала та липовим напоєм поїла. За те, що торкалися мене, монаха недостойного, руки жіночі, я благав Господа простити і в дорозі й відмолював сей гріх після повернення. Жінка та, Яніна, просила навіть, аби лишився, доки цілком не виздоровію, признаюся вам, братіє, не зовсім чистий був її погляд, коли дивилася на мене при прощанні, пробувала й розказати мені про долю свою жіночу, а тепер удовинську, та я обіцяв, що буду за неї молитися і просити святу заступницю нашу Богоматір, аби дарувала їй чисту до лю і душу.

Я, коли покинув її обійстя, йшов і йшов, мене періщив дощ, але того дня я не ховався від нього. Я думав про почуте від моєї рятівниці, болярської вдови Яніни.

Назвали її так на честь бабусі, яку вподобав у ляському краї княжівський дружинник. А саму Яніну взяв за жону болярин Зорислав Заседа. Та на біду, вподобав її князь тамтешній Мстислав. Став подарунками обсипати та до кохання таємного схиляти. Яніна відмовила і раз, і вдруге, і втретє. І ось якось приходить увечері її чоловік похмурий та явно під хмелем. Коли ж Яніна взялася розпитувати, признався, що князь обіцяв його вельми наблизити до себе, правою рукою зробити, подарувати кілька сіл, що безпосередньо до його княжої вотчини належать. Але має за це вмовити Яніну, аби стала княжою полюбовницею.

Промовила тоді Яніна, що коли має шлюбне ложе з обома ділити, то хай ліпше її чоловік законний уб’є одразу. Почувши мову таку, болярин повеселів і велів у дорогу збиратися. Ліпше вони в чужий край поїдуть, скитальцями стануть, ніж наругу терпітимуть.

Швиденько склали пожитки і на світанку рушили в край чужий. Та не від’їхали і пару верстов од обійстя, як перейняла їх князівська варта на чолі з самим князем. Князь Мстислав звинуватив болярина у зраді, у начебто замахові на його князівське життя.

Привезених до князівського палацу Зорислава і Яніну кинули в темницю, де наступної ночі князь на очах у її чоловіка, припнутого ланцями до стіни, зґвалтував Яніну і робив так ще кілька ночей. Доки не збожеволів чоловік, а Яніна не посивіла.

Я йшов, і здавалося мені, що то я ланцями до тієї стіни припнутий, і пекло мені вельми у грудях, а перед очима моїми — очі інші, великі жіночі, поставали.

Мушу, брати мої, перш ніж перейти до головної частини розповіді, признатися у ще більшому гріхові. У монастирі Святого Миколая, неподалік від Володимира, де я заночував, спізнався я з іноком Григорієм, котрий другого дня взявся проводжати мене, аби показати мені подальшу дорогу. Ми йшли довго, мало не півдня, говорили про різні речі — Святе Письмо й наші монастирські та столичні звичаї, котрі вельми цікавили брата Григорія, про ті міста, які мені доводилося пройти. Він же розказав, що, перш ніж монахом стати, був князівським слугою, потім дружинником і навіть один час начальником спеціальної служби князівської охоронної, що побував у землях галицьких, угрських і ляських, а по Русі теж помандрував, супроводжуючи князів Ізяслава та Мстислава, був у Турові, Пінську й навіть Новгороді. Мав жону, котру застав, вернувшись одного разу з поїздки дочасно, із болярським слугою молодим, і що призналася жона, коли взявся її допитувати, погрожуючи живою в землю закопати, про інші свої гріхи.

— Не убив я її, навіть не бив, як належало, — сумно сказав мені брат Григорій. — Після того відпустив на всі чотири сторони, князя просив не карати її за перелюб, вона потім з одним рибалкою зійшлася, що до князівського столу з річки Буг рибу поставляв. А я, брате, не міг її забути, і признаюся тобі, приходив до неї, наче до любовниці, крадькома, і вона, мене приймаючи, сміялася, що її новий чоловік-сожительник ще