Карел Чапек - Війна з саламандрами

щоб вони могли ще більше виробити й з’їсти. Саламандри — це просто Множина; їхня епохальна роль у тому, що їх багато. Лиш тепер людський розум може працювати на повну силу, бо він працює в широких масштабах, з максимальною продуктивністю й рекордним економічним ефектом; коротше кажучи, настала велика доба. Тож чого ще бракує, щоб почалася Щаслива Нова Ера, ера загальної вдоволеності й процвітання? Що перешкоджає здійснитись жаданій Утопії, в якій з’єднаються всі технічні перемоги, відкриваючи все нові й нові перспективи зростання людського добробуту й працьовитості — і так до безмежжя? Воістину ніщо! Бо ж віднині ділові взаємини з саламандрами будуть увінчані прозірливістю державної влади, яка насамперед дбатиме про те, щоб у колесах Нової Ери ніде ніщо не зарипіло. В Лондоні зібралась конференція приморських держав, на якій вироблено й схвалено Міжнародну конвенцію про саламандр. Високі договірні сторони взаємно зобов’язалися, що не посилатимуть своїх саламандр у територіальні води інших держав; що не дозволятимуть своїм саламандрам у якийсь спосіб порушувати недоторканість території чи визнаної сфери інтересів будь-якої іншої держави; що не втручатимуться в пов’язані з саламандрами справи інших приморських держав; що у випадку конфлікту між своїми й чужими саламандрами скоряться міжнародному Гаазькому судові; що не озброюватимуть своїх саламандр ніякою зброєю, калібр якої перевищує калібр загальновживаних підводних пістолетів проти акул (т. зв. Safrànek-gun або shark-gun); що не дозволятимуть своїм саламандрам зав’язувати будь-які ближчі взаємини з саламандрами, підлеглими іншій державі; що не допомагатимуть саламандрам споруджувати нові суходоли або розширювати свою територію без попереднього схвалення Постійної морської комісії в Женеві, і так далі. (Всього там було тридцять сім параграфів). Водночас були відхилені: пропозиція Англії, щоб приморські держави зобов’язались не запроваджувати обов’язкового військового навчання серед саламандр; пропозиція Франції інтернаціоналізувати саламандр і підпорядкувати їх Міжнародному Саламандровому Бюро впорядкування всесвітніх вод; пропозиція Німеччини випікати на кожній саламандрі тавро держави, підданою якої вона є, і ще одну німецьку пропозицію, щоб кожній приморській державі дозволили мати лиш певну кількість саламандр, заздалегідь установлену для кожної держави; пропозиція Італії, щоб державам із надлишком саламандр виділили нові узбережжя або ділянки морського дна для колонізації; пропозиція Японії, щоб над саламандрами (чорношкірими від природи) надали міжнародний мандат японській нації, як представниці кольорових рас[130]. Обговорення більшості цих пропозицій перенесли на наступну конференцію приморських держав, яка, одначе, з різних причин так і не відбулася.

“Цей міжнародний акт, — писав у газеті “Тан” Жюль Зауерштоф[131], — забезпечує майбутнє саламандр і мирний розвиток людства на багато десятків років. Поздоровмо ж лондонську конференцію з успішним закінченням її нелегкої роботи; поздоровмо й саламандр із тим, що ухвалена конвенція ставить їх під охорону Гаазького суду: тепер вони зможуть спокійно й без страху присвятити себе своїй праці й своєму підводному поступові. Треба підкреслити, що деполітизація Саламандрової Проблеми, яка відбилась у постановах Лондонської конвенції, — це одна з найважливіших запорук всесвітнього миру. А особливо роззброєння саламандр зменшує ймовірність підводних конфліктів між окремими державами. Можна бути певними, що, незважаючи на численні суперечки за кордони та сфери впливу, які точаться майже на всіх континентах, мирові в усьому світі на загрожує ніяка безпосередня небезпека принаймні з боку моря. Але й на суходолі, як видно, мир сьогодні забезпечений краще, ніж будь-коли; приморські держави цілком зайняті будівництвом нових берегів і можуть розширювати свою територію за рахунок світового океану, замість того щоб намагатися розсунути свої суходільні кордони. Вже не буде потрібно битися крицею й газами за кожну п’ядь землі; вистачить звичайних кайл та лопат у руках саламандр, щоб кожна держава насипала собі стільки території, скільки їй треба; і цю мирну працю саламандр для миру й добробуту всіх народів гарантує Лондонська конвенція. Ще ніколи світ не був такий близький до тривкого миру і спокійного, але чудесного розквіту, як тепер. Замість Саламандрової Проблеми, про яку вже стільки наговорено й написано, віднині “мабуть, цілком слушна говоритимуть про Золотий Саламандровий Вік”.

3. Пан Повондра знову читає газети

Ні на чому плин часу не позначається так помітно, як на дітях. Де малий Франтік, що його ми покинули (як недавно це було!) над лівими притоками Дунаю?

— Де це знову Франтік заподівся? — бурчить пан Повондра, розгортаючи вечірню газету.

— Там, де й щодня, — відказує пані Повондрова, схилена над шиттям.

— До дівчини побіг, — докірливо мовить пан Повондра. — Бісів хлопець! Ледве-ледве тридцять років, а хоч би вечір дома посидів!

— Самих шкарпеток стільки зношує, — зітхає пані Повондрова, натягуючи ще одну пропащу шкарпетку на дерев’яний грибок. — Ну, що мені з оцим робити, — замислюється вона над великою діркою на п’яті, обрисами схожою на острів Цейлон. — Хоч викинь, — каже критично, та все ж після довгих стратегічних роздумів рішуче стромляє голку в південне узбережжя Цейлону.

Настала статечна домашня тиша, така мила Повондрі-батькові; тільки шелестить газета, а їй відповідає швидко протягувана нитка.

— Ну, зловили вже його? — питає пані Повондрова.

— Кого?

— А того вбивцю, що жінку зарізав.

— Мені там цікавий твій убивця, — з нехіттю буркає пан Повондра. — Я ось саме читаю, що між Японією й Китаєм знов напружені взаємини. Це серйозне діло. Там завжди буває щось серйозне.

— А я гадаю, що його так і не спіймають, — провадить пані Повондрова.

— Кого?

— Та вбивцю ж. Як хтось заріже жінку, то рідко бува, щоб його спіймали.

— Японцям; бач, не до вподоби, що Китай зарегульо-вує Жовту ріку. Бач, яка в них політика! Поки та Жовта ріка не приборкана, в Китаї раз у раз то повінь, то голод, і це китайців ослаблює, розумієш? Дай-но мені ножиці, матінко, я це виріжу.

— Нащо?

— А тут же написано, що в тій Жовтій ріці працює два мільйони саламандр.

— Чималенько, правда?

— Ще б пак! Гроші, звісно, дає Америка. Отож мікадо хоче туди своїх саламандр послати… О, ти ба!

— Що таке?

— Та ось “Пті парізьєн” пише, що Франція цього не стерпить. Воно й правда. І я б не стерпів.

— Чого б ти не стерпів?

— Щоб Італія розширювала острів Лампедузу, Адже це страшенно важливий стратегічний пункт, розумієш? Бо італійці можуть із тієї Лампедузи загрожувати Тунісу. Ось “Пті парізьєн” і пише, що Італія нібито хоче на тій Лампедузі збудувати першорядну морську фортецю. Буцімто в них там шістдесят тисяч озброєних саламандр… Це тобі не жарти. Шістдесят тисяч — це три дивізії, матінко. Я тобі кажу, що там, на Середземному морі, ще завариться колись каша. Дай-но виріжу й це.

Тим часом Цейлон зникав під невтомною рукою пані Повондрової