Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Просто потолочити хочеться – такі вони рівні й стрункі.
А поміж ланами шляхи. Та хоч би ж тобі де-небудь хоч одна вибоїна.
Скрізь шосе, і скрізь рівне шосе…
І понад залізницею шосе… А понад шосе стьожкою біленькою стежечка стелеться: то доріжки для велосипедистів.
Багато-багато на велосипедах їздять. І старі, й малі… І бабусі, й дівчата.
От – бачиш – гурт дівчат буряки поле. А на межі велосипеди лежать.
Ось штук із п’ятеро жінок велосипедами женуть понад колією. Видко, селянки…
Дивно…
І дивно не те, що вони їдуть на велосипедах, а те, що ніхто їм у слід не тюкає.
Дивився я на ту картину та й думав: що якби мою матір був підсадив на велосипеда – хай би вона селом мигнула.
Боже мій.
Зразу б:
– Тю! Тю-у-у-у! Ара-ра-ра-ра! Ф-ф-фю-ю-ю!
Та я б, мабуть, і сам тюкав.
А тут ні тюкання, ні свисту.
* * *
Ах, ці німецькі шляхи! Ах, ці німецькі дороги! Пара коней, а за ними дві величезні гарби з сіном, одна до одної поприв’язувані.
І йдуть собі невеличкі коненята, весело голівками помахують.
А в нас:
– Скільки взяли?
– Та півтори копиці! Та й то хто й зна, як воно там, у тій калюжі, чи вискочу, чи ні.
– А коли ж ви ту калюжу засиплете?
– Хай її чорти засипають! Що я її засипатиму, коли у мене, може, якихось возів на три того й сіна.
Ах, ті шляхи! Ах, ті дороги!
* * *
Ті шляхи й ті дороги пообсаджувано в Німеччині яблунями, грушами, сливами.
І ніхто їх не стереже.
От, красти!
Я не знаю, хто за тих німців роботу робить, коли вся та садовина поспіває.
Коли ж ти робитимеш, коли тут тобі: одно ходи та крадь. Одно ходи та крадь.
Крадь і не озирайся, бо ніхто його не стереже, ніхто не всадить тобі заряду солі в твою індивідуальність.
* * *
Німецькі села… Кам’яниці. Електрика. Брук. Видко в дворах авта…
Будинки якісь такі гостродахі, двоповерхові. Не видко по дворах возів без коліс, не видко біля ґанку гною. В загонах для скоту корови стоять не по пузо в кізяках…
Пара косарів (коси за плечима) на велосипедах проїхали…
Он іде отара овець.
«Невже то, – думаю собі, – вівці? А чого ж над ними нема хмари пороху?»
І не чхають од тої пилюги ні вівці, ні пастухи, ні подорожні.
Їдемо…
Лани… Села… Ліси…
І так аж до Берліна.
* * *
Берлін…
Один «бангоф», другий, третій…
Нарешті наш – «Фрідріхштрассе».
– О Боже мій! Де ж той, як його – «авсганг?»
Ось він! Ну, Господи благослови!
– Майн гер! Майн гер!
– Та «гер» то я знаю, а от як нам до отеля дістатися?
– Біте шен…
……………………………….
Готель…
– Як же ж тут з хазяїном чи з швейцаром?..
…Іх. Ніх. Іх. Ніхт шпрехен дойч.[122]
А хазяїн:
– Что значить? Говорите по-руськи. Откуда?
– З Харкова.
– Давно билі в Одесі?
……………………………….
Трохи не кинувся цілувати.
Приїхали.
Ну й народ!
При першій зустрічі з німцями, при першій з ними балачці, а певніше не балачці, а намаганню балакать, – так і хочеться в розпачі крикнути:
– Нещасні! По-нашому не розуміють!
І так ото стоїш біля нього, втолковуєш йому і руками, і ногами, і очима, і язиком, і киваєш, і моргаєш, і притакуєш, і прицмокуєш, а потім махнеш рукою:
– Що ти, – мовляв, – з нього візьмеш? Ну, нещасний народ! Ну, як ти йому втолкуєш, коли він тільки по-німецькому, та по-французькому, та по-англійському й розуміє?
Ну, от прийшли ви до голярні й кажете:
– Поголіть мене.
Стоїть, дивиться.
Ви йому кажете ще раз:
– Поголіть мене.
А він вам:
– Вас?[123]
– Та мене ж, мене!
А він:
– Вас іст дас[124] «мене»?
Тоді вже ви силкуєтесь по-їхньому.
Вимовили, нарешті.
Страшенний регіт у голярні.
Виявляється, що ви попросили, щоб вам зробили не більше й не менше, як обрізання.
І так на кожному кроці: ніяк не добалакаєшся.
Пішов купувати сорочку.
Допоказувався й дожестикулювався нарешті, що зрозуміли, що мені треба сорочку.
Жестикулюю далі:
– Не верхню мені, – жестикулюю, – сорочку треба, а нижню. Не отаку, – значить, показую, – а таку.
– Ах зо[125]! – каже.
– Зо-зо! – кажу. – Зо!
Дали мені сорочку.
Приходжу додому, одягаю, а вона, лиха година, аж до п’ят.
Така, як ксьондзівська сутана.
Злякавсь я.
– Смирительну, – думаю, – сорочку дали. Може, що помітили, не дай Бог.
Кличу Йосипа Йосиповича.
– Йосипе Йосиповичу! Подивіться, голубчику, що я за манію таку купив.
– Це – нічна сорочка!
– А не смирительна?
– Ні, ні, – каже, – це нічна: не бійтесь!
Ну-ну!
……………………………….
Швиденько одного разу треба було повертатись до готелю.
Сідаю в таксі.
Не довіряючи свойому знанню німецької мови, показую записану в блокноті адресу.
– Біте шен! – каже шофер.
Поїхав.
Їду та їду. Їду та й їду. Одно їду, одно їду, одно їду.
По-моєму, давно б уже час і дома бути, бо сказали мені, що не більше, як хвилин 15—20 мені додому їхати, а все їду та їду.
Дивлюсь на таксометр, а там уже за три марки перевалило.
Дивлюсь на написи вулиць, – раз промайнуло моє «штрассе» і зникло. Промайнуло й удруге і знову зникло.
Коли вже таксометр наближався до п’яти, дивлюсь, під’їжджаю з другого боку до свого готеля.
– Біте шен! – каже шофер.
– Данке зер, – кажу, виймаючи п’ять марок.
Не розуміючи по-нашому, – от і виходить, що там, де треба заплатити щонайбільше півтори марки, п’ять марок вилітає.
* * *
Та що там говорити про простий народ.
Професори – і ті по-нашому не розуміють.
Знаменитий професор, світова величина, «бог» у своїй галузі, а не вміє по-українському.
Я йому говорю:
– Болить у мене оте. Болить воно мені тоді й тоді. Захворів отоді.
Все, одне слово, розказую, як «Бог приказав».
Не бере.
І якби не знайомий лікар, що повів мене до того професора, так ні до чого б ми й не добалакались.
А то по-німецькому:
– Раз-два!
І вже й договорились, уже й професор допойняв, у чому річ, уже й ліки, уже все…
От, розумієте, народ!
І хоч би його мова була милозвучна, пісенна, як наша.
Нічого подібного.
В мові багацько шелестівок, потім вона слабує на довжелезні періоди, з дієсловом аж наприкінці, – і от же знають її.
А наша друга після італійської, із самих голосівок – та яких голосівок, – складена, і не розуміють.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вишневі усмішки. Заборонені твори», після закриття браузера.
