Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

«Я, Нікола д'Амерваль, господар Ліанкуру та інших маєтків, при повному розумі, свідомий своєї смерті, але не певний щодо її дня й години…» Те, що хотів залишити по собі, він убрав в урочисту форму заповіту; далі там ішлося про те, що все заподіяне йому — несправедливість, наклеп і насильство. Він ані неспроможний, ані невправний у плотському ділі зачаття — бог тому свідок. А коли на шлюборозлучному процесі він посвідчить інакше, то це станеться тільки для покори королівській волі, а також зi страху за своє життя.

Пастор ла Фей[33]

Габрієль негайно приїхала до Анрі. Він послав по неї дворян, що привезли її до його мандрівного двору, і обоє були дуже щасливі. Вона раділа, що вирвалася зі свого примарного замку, де за зачиненими дверима діялись непевні речі. А він був у захваті, що вона його любить; і, звичайно, як порівняти з покинутим у замку, вона його справді любила. Її осяйне, п'янке тіло, і віддаючись, лишалося спокійне, але коханець у своїй бурхливій жазі того не помічав. Поступ був безперечний: тоді — невесела покірність його бажанням, тепер — стільки терпіння й ласкавості. Анрі гадав, ніби досяг усього, а хто опинився на вершині, той почуває себе вільним. Йому здається, ніби тепер він на свій вибір може лишитися з Габрієллю чи не лишиться. Кінець такий далекий, що можна говорити про вічність — хоч із багаторазового досвіду він добре знав, як довго це триває. Тобто, власне, як коротко.

Насправді Анрі не знав нічого. Ця була не така і ма?ла завдати йому більше мороки, ніж усі інші, разом узяті. Замало простору було для нього і його почуттів у тих літах, які ще зосталось їй прожити; а потім — її смерть, найстрашніша смерть перед його власною. Тепер Габрієль віддається йому приязно, не більше, бо вона щира й не хоче здобувати щось лицемірством. Але те, чого вона ще не почуває, він виборе в неї поступово — і ніжність, і запал, і честолюбство, і відданість. Йому відкривається в ній усе нове й нове, і на кожному ступені їхньої близькості він схвильовано вступає у новий світ. І сам ставатиме новим королем і нового людиною щоразу, коли вона завдяки йому ставатиме інакшою. Зарікатиметься й соромитиметься самого себе, аби лиш вона його кохала. Перемінить віру й здобуде королівство. Стане переможцем, твердинею слабких, надією Європи, — стане великим. Скоро й насититься: все це вже вирішене й має настати, одне по одному. І, нарешті, кохана великого короля принесе йому ще й останнє: вона помре, а йому дано буде стати мрійником і провидцем. Цього вистачить, щоб сучасникам надокучив і він, і всі його діла. Від нього відвернуться, а він у самотині сходитиме все вище, поки не зникне. Нічого цього не знав Анрі, коли запросив пані де Ліанкур до свого кочового двору й був дуже щасливий з нею.

Тут вона дуже сподобалась усім і не нажила собі жодного ворога — ні серед чоловіків, ні серед жінок. Жінки бачили й визнавали, що ні в її мові, ні в поведінці нема й сліду нескромності. Вона, зовсім іще молода, виявляла належну пошану кожній дамі більш високого роду чи дозрілого віку. Не інтригами чи розпустою, а тільки з ласки короля здобула вона своє становище, і негідно було б докоряти їй за нього. Чоловіки при кочовому дворі були простосерді воїни — суворий Крійон, хоробрий Арамбюр. «Одноокий», — так прозивав його друг і владар. «Завтра бій, Одноокий! Побережи своє око, а то зовсім осліпнеш!» Старші гугеноти при цьому таборі-дворі були людьми чистих звичаїв і в цьому не схожими на короля. Молоді брали його за приклад в усьому; але для обох різновидів протестантів, та й для відданих йому католиків, Анрі був великою людиною, гідною тільки захвату, а зрозуміти до кінця можна тільки тоді, коли любиш.

Відчувши все це, красуня д'Естре неминуче перейнялась тим духом, що панував у околі короля. Тут він поставав перед нею як особистість далеко значніша, ніж той коханець, до якого вона мусила звикати, і навіть шартрський переможець, чий блиск лестив їй, відступив назад. Тут кожен з чоловіків будь-коли віддав би своє життя замість нього, а кожна жінка пожертвувала б сином. І всі, чоловіки й жінки, вважали б, що вони тільки виграли, бо король був утіленням усього найкращого, що було в них, їхньою власною, але досконалішою суттю, їхньою вірою і їхнім майбуттям. Габрієль, натура не палка, скоріш розважлива, ніж невтримна, нишком спостерігала їх, потихеньку сміялась — але й навчалася, в чому її шанси і як їй слід поводитись. Хоч серце її не було ще по-справжньому зворушено, та думки змінилися.

При дворі вона була найурівноваженіша. Її високе становище виявлялось майже винятково у великій стриманості; дехто навіть вважав це холодністю. Її шанувальник, пан д'Арманьяк, перший камердинер короля, називав її «північним янголом». Ніхто, крім Анрі, не розумів так її чару, як д'Арманьяк. «Північний янгол», — казали й інші гасконці і з відвертим поклонінням у очах шукали її погляду, світлого й загадкового. А ті дворяни, котрі самі були родом з північних провінцій, вимовляли це прізвисько, на взірець свого владаря, ледь насмішкувато й дуже зичливо. Врешті й упертий Агріппа д'Обіньє визнав, що нині д'Естре, попри всю свою надзвичайну вроду, не випромінює гріховного чару.

В такому яскравому світлі, на очах у всіх, Габрієль майже не припускалась помилок — у кожному разі, найголовнішої вона уникала. Всі чекали, чи вимовить вона ім'я Бельгарда. Хоч би як вона вчинила — згадала про нього чи замовчала, — однаково б нашкодила собі. Врешті-решт вона таки згадала про свого колишнього коханця, але сподіваного конфузу аж ніяк не вийшло. Молодий Жіврі[34], ровесник першого стайничого й не гірший за нього вродою, шанобливо й делікатно упадав за нею — а власне, через неї упадав за королем.

— Пане де Жіврі, ви сказали слова, яких король вам ніколи не забуде, — сказала вона йому при багатьох слухачах. — Ці ваші слова вже знає все дворянство: «Величносте! Ви король хоробрих, покидають вас тільки боягузи». Так ви сказали — і цілком слушно. Але герцог де Бельгард не боягуз, і він напевне скоро повернеться, щоб служити королю.

І все. Жодної згадки про мадемуазель де Гіз — і це вже був недвозначний натяк, щоб ні про які любовні історії мови не було, бо єдино важливе — це вірність королю. Досить спритний