Томас Манн - Будденброки

теж, щоб не снувати таких «батьківських планів»! А тепер кажіть мені, відповідайте! Це що таке, га? Що я оце чую?

Пані Шварцкопф із сином стояли в дверях; мати, ні про що не здогадуючись, обсмикувала фартух, а Мортен мав міну запеклого грішника… Коли вони зайшли, пан Грюнліх не підвівся, навіть не змінив пози: так само рівно, спокійно сидів на краєчку канапи, в застебнутому під саму шию пальті.

— То ти, виходить, вівся, як дурний хлопчисько? — крикнув старший лоцман Мортенові.

Юнак стояв, засунувши великого пальця між гудзики куртки; дивився він похмуро, затято, і аж щоки надув з упертості.

— Так, батьку, — озвався він, — панна Будденброк і я…

— Ага! Ну, то я тобі скажу, що ти блазень, йолоп, розтелепа! І що ти негайно поїдеш до Геттінгена, чуєш? Завтра ж таки! І що все це були дитячі витребеньки, дурні вибрики. І на цьому годі!

— О господи, Дідеріху, — мовила пані Шварцкопф, благально склавши руки, — не можна ж так зразу!.. Хтозна… — Вона замовкла. Видно було, що найкращі її надії пішли димом у неї на очах..

— Бажаєте поговорити з панною? — так само сердито спитав старший лоцман пана Грюнліха.

— Вона спить у своїй кімнаті, — заявила пані Шварцкопф жалісливим, зворушеним тоном.

— Дуже шкодую, — мовив, підводячись, пан Грюнліх, хоч відітхнув з видимою полегкістю. — Крім того, ще раз кажу, часу в мене обмаль, карета чекає на мене. Дозвольте мені, пане старший лоцман, — повів далі він, махнувши перед паном Шварцкопфом капелюхом зверху вниз, — висловити вам своє цілковите задоволення вашою мужньою, рішучою поведінкою. Кланяюсь. Моє шанування.

Дідеріх Шварцкопф навіть не подумав подати йому руку. Він лише коротко, рвучко хитнув верхньою половиною свого важкого тіла, наче хотів сказати: «Ось як треба прощатися!»

Пан Грюнліх рівним кроком пройшов між Мортеном та його матір’ю до дверей.

Розділ дванадцятий

Томас з’явився в крегерівській кареті. Настав день від’їзду.

Він прибув о десятій годині ранку і разом з Тоні й господарями поснідав у світлиці. Сиділи всі разом, як і першого дня, тільки не на веранді, бо надворі було холодно й вітряно. А ще не було Мортена… Він поїхав до Геттінгена. Вони з Тоні навіть не попрощалися як слід. Старший лоцман не лишав їх самих ні на хвильку; нарешті сказав:

— Ну годі. Пора.

Об одинадцятій годині брат і сестра сіли в карету; до спинки її прив’язана була велика Тонина валіза. Тоні була бліда і в своїй осінній жакетці тремтіла з холоду, втоми, хвилювання, пов’язаного з від’їздом, і з туги, що раз по раз зненацька налягала їй на груди, болісно здавлюючи серце. Вона поцілувала маленьку Мету, потиснула руку господині й кивнула старому Шварцкопфові. Той сказав:

— Ну, не забувайте нас, панянко. І не згадуйте лихом, добре?

— Щасливої вам дороги, щире вітання татусеві й матусі…

Дверці карети зачинилися, гладкі гніді коні рушили з місця, і троє Шварцкопфів замахали хусточками…

Тоні, уткнувшись головою в куток, дивилась у вікно. Небо обгорнули білясті хмари, Трава брижилась хвилями, що швидко бігли по воді, гнані вітром. У шибки часом порощав дрібний дощ. У кінці Першої лінії люди сиділи коло дверей своїх будиночків і латали сіті. Босі діти збігалися з усіх боків подивитись на карету. Їм добре вони лишаються тут…

Коли вони поминули останні будиночки, Тоні подалася вперед, щоб востаннє глянути на маяк. Тоді відкинулась на спинку й заплющила стомлені, почервонілі очі. Вночі вона майже не спала з хвилювання, дуже рано встала, щоб завчасу спакувати валізу, а за сніданком не могла нічого їсти. В пересохлому роті відчувався гіркий присмак. Вона була така квола, що навіть не пробувала стримати гарячі сльози, які водно набігали їй на очі.

Тільки-но вона стулила повіки, як знову опинилася на веранді в Травемюнде і побачила перед собою Мортена Шварцкопфа. Ось він говорить до неї, за своїм звичаєм, ледь нахилившись уперед і часом позираючи на когось лагідними, допитливими очима; ось усміхається, показуючи прегарні зуби, — сам він навіть гадки не має, які вони гарні… Їй стало тепло й радісно на серці. Вона пригадувала все, що почула й довідалась від Мортена під час своїх довгих розмов з ним, і, даючи собі врочисту обіцянку зберегти все те в пам’яті, як щось священне й недоторкане, відчувала глибоке вдоволення. Те, що прусський король учинив велику несправедливість, що «Міські вісті» — нікчемна газетка, навіть що чотири роки тому знов були введені закони Германського союзу про університети, — все це надалі будуть для неї чудові, втішні істини, потаємний скарб, яким вона зможе милуватися, коли тільки схоче. Вона думатиме про це на вулиці, в родинному колі, за столом… Хто знає? Може, вона піде заздалегідь визначеним їй шляхом і одружиться з паном Грюнліхом, тепер уже однаково. Зате як він щось говоритиме до неї, вона раптом візьме та й подумає: а я щось знаю таке, чого ти не знаєш… Знаю, що аристократія в принципі заслуговує тільки на зневагу.

Вона задоволено усміхнулася сама до себе… Та враз у стукоті коліс неймовірно чітко вчула Мортенову мову, немов він живий стояв перед нею; просто фізично, на слух, вона розрізняла кожен звук його добродушного, трохи рипучого голосу. Він сказав: «Сьогодні нам обом доведеться сидіти на камінні, панно Тоні…» Цей спогад, ця маленька крапля переповнила міру. Груди їй здавили біль і туга, з очей ринули нестримні сльози… Забившись у куток, обома руками притискаючи до обличчя хусточку, вона гірко заплакала.

Томас, з цигаркою в роті, розгублено дивився на дорогу.

— Бідолашна Тоні! — сказав він нарешті і погладив її по жакетці. — Мені тебе страшенно шкода… Коли б ти знала, як я тебе розумію! Та що вдієш? Це треба пережити. Повір мені, я також знаю це…

— Ох, Томе, нічого ти не знаєш! — схлипнула Тоні.

— Ні, не кажи так. Тепер, наприклад, остаточно вже вирішено, що на початку того року я поїду до Амстердама. Тато знайшов мені місце… у «Ван дер Кедлена й компанії»… І мені доведеться на довгий, довгий час попрощатися…

— Ох, Томе! Попрощатися з батьками й родичами — то не велике горе!

— Та-ак, — протягло мовив він, зітхнув, наче хотів ще щось сказати, але промовчав, тільки пересунув цигарку з одного куточка рота в другий, звів брову й відвернувся.

— Та й не довіку тобі страждати, — знову почав він по хвилі. — Все минає, забувається…

— Але я саме й не хочу забути! — розпачливо вигукнула Тоні, — Забути… Хіба це втіха?

Розділ тринадцятий