Максим Іванович Кідрук - Жорстоке небо

Друге — зібратися самій, а потім одягати хлопців. Інакше зірвиголови знудьгуються, рознервуються і впріють перед виходом.

Четверте — завести малих до Гени. Після розриву Геннадій повернувся на квартиру до батька, яка знаходилась неподалік подарованого її батьком житла, на вулиці Якуба Коласа. Якийсь кілометр, не більше, від багатоповерхівки Діани. Навіть з дітьми жінка могла дійти туди менше, ніж за п’ятнадцять хвилин.

І п’яте — взяти таксі та доїхати на роботу.

«Звичайно, не все вийде гладко, але… it sounds like a plan[63]!» — задоволено подумала вона.

20

14 лютого 2013, 08:14 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ

Завершивши розмову, Анатолій Рева поклав мобілку на стіл, подивився на Авер’янова і похитав головою. Григорій стримано всміхнувся:

— Саме така нам і потрібна. — «Нехай завалить усе і повертається».

— Ти це серйозно? — у вухах Реви гуло, немов у турбінному цеху атомної станції. Світанок не приніс очікуваного полегшення, найменша спроба сконцентруватися на чомусь відлунювала рокітливим болем у потилиці. Без сну, без тривалого відпочинку, він просто не міг думати та приймати рішення.

— Так.

— У неї двоє малолітніх синів.

— Тим краще! — «Не зможе зосередитись». — Відправляй!

Рева не тямив, чому так краще, але допитуватися не став. Усе одно зараз не зрозуміє.

— Гаразд, біс із тобою, нехай їде, — погодився він, думаючи про те, що розслідування все одно буде формальністю, незалежно від того, чи стане Жан-Робер Ґуерін на їхній бік, чи встромлятиме палки в колеса.

21

14 лютого 2013, 08:19 (UTC +2) Микільська Борщагівка, Київ

Учора Гена забагато відпочив, а тому прокинувся трохи не в гуморі.

Гаразд. Усе було не так… Увесь вчорашній вечір Геннадій Ковпачок безбожно бухав, а тому прокинувся в препаскудному настрої. Здавалося, протягом ночі хтось намагався закатати його, нещасного і напівпритомного, в асфальт, по тому бідаку віддерли, асфальт розтопили і залляли розплавленим у шлунок. Якщо говорити без зайвого пафосу, Гена почувався наче шматок обсмаженого в оцті собачого лайна.

Річ навіть не в тому, що чоловіка мучило похмілля. Ні. До похмілля лишалося чимало часу. Воно прийде годин за шість, і тоді Гені конкретно погіршає. Похмілля темною ковдрою огорне свідомість, просочиться слабкістю і тремором у руки, булавою бахкатиме зсередини по черепу. А поки що Гена був п’яний.

Пробудження далося важко. Від думки про похмілля, якого не уникнути, настрій Гени зробився геть нікудишнім. І зовсім нестерпно стало тоді, коли молодий чоловік усвідомив, що зірвався через деренчання мобільного.

Гена пролупив очі і подивився на екран.

«МАМУЛЬКА».

Мамулькою Гена називав Діану, починаючи з другого тижня знайомства і закінчуючи безглуздим розривом три місяці тому. Протягом останніх місяців Геннадій кликав дружину лише Діаною, хоча в телефоні вона так і лишилася Мамулькою.

Він закліпав, протер долонею очі, переконуючись, що напис на екрані не є результатом хмільної гарячки. «Фак, зараз почнеться! — за звичкою спалахнуло в Гени в голові. — Згадає не тільки вчорашнє, але й…» У передчутті капітального прочухана він зіщулився і підтягнув коліна до живота. Та за секунду розслабився. «Фу ти, Господи, — видихнув Гена, збагнувши, що ніхто його не вичитуватиме. — Я ж не вдома…» Навіть через три місяці після того як дружина витурила його, Гена називав домом Діанину квартиру на бульварі Ромена Роллана, у якій провів п’ять з лишком років (і хай там що, він вважав, що то його найкращі роки…), а не занедбану батькову халупку на сьомому поверсі довжелезної багатоповерхівки на Якуба Коласа, 6, у якій перебивався після вигнання.

На лихо, думка про дім — той дім, про який віднедавна він не міг навіть мріяти, лише згадувати, — стала останнім цвяхом. День остаточно і безповоротно зіпсувався. Натискаючи кнопку «Прийняти виклик», Гена наїжачився і несвідомо підтягнув губу. Діана не подавала заяву на розлучення — до цього часу вони формально залишались чоловіком та дружиною, от тільки Гена гепою відчував, що це ненадовго. Після кількох марних спроб примиритися і повернутись у сім’ю, він очікував «контрольного пострілу» від дружини — дзвінка, під час якого вона повідомить про те, що вони більше не зможуть бути разом, бла-бла-бла, настав час офіційно розлучитися.

Рука, що втримувала телефон біля вуха, тремтіла.

— Алло… — Гена відповів, не відриваючи голови від подушки, що сплюснуло й без того ослаблений алкоголем голос.

Коротка пауза.

— Чую по голосу, ти там веселишся, — Діана, м’яко кажучи, була не в захваті від того, що чула.

«Обісратись, як весело, — подумав Гена, — тупо космос!» — але вголос проказав:

— Е… ні, я щойно встав.

— Послухай, мені… ну… потрібна твоя допомога.

— Усе, що скажеш, Діано, ти ж знаєш, я завжди…

Діана не стала вислуховувати його белькотіння про відданість і готовність прискакати на поміч будь-якої миті.

— В АНТК надзвичайна ситуація, і я мушу вийти на роботу сьогодні. Просто зараз.

— І-і… — Гена спочатку подумав, що не проти дізнатися, яка саме надзвичайна ситуація, а потім вирішив, що це його точно не стосується, тож не варто забивати голову всякими дурницями. Добре вже те, що Діана не заговорила про розлучення.

— А я не готова. Мені треба кудись подіти Даню й Артема.

— І ти хочеш… — прогудів Геннадій, обводячи затуманеним поглядом неприбрану квартиру.

«Я хочу, щоб ти засунув собі в задницю всі пляшки, які спорожнив минулого вечора! — Діана насилу стрималася, щоб не прогорлати цю фразу вголос. — Господи, який же ти ТУПИЙ!» — вона раптом усвідомила, що ніколи не пробачить йому. Хай як буде самотньо, хай як важко доведеться з малими, вона не пустить Гену назад у своє життя. Її дратував сам звук його голосу.

— Я хочу, щоб ти взяв їх до себе на день, йолопе! — взагалі вона також хотіла, щоб Гена сходив у дитсадок, залагодив нюанси, що виникли з медсестрою через Артемову астму, й деякі інші питання, можливо, залишив Даню на годину-півтори у його групі, нехай звикає, але розуміла, що про це марно навіть згадувати. З однаковим успіхом вона могла попросити про таке пана Реву, президента АНТК ім. Аронова.

— Меншого не візьму! — не подумавши, ляпнув Геннадій.

«Із цією людиною я прожила п’ять років!..»

— Це ж твій син. — «Він жалюгідний! Боже, який він жалюгідний». Голос Діани мало відрізнявся від ричання загнаної в кут левиці.

— Ну, тобто, я візьму,