Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

зубців муру, де серед каміння ростуть покручені кущі, зачаївся стрілок, який уже напинає тятиву свого арбалета й цілиться йому в бік. І раптом він розуміє, що все його життя, весь довгий шлях з баталіями, в яких він бився під скреготливим обладунком, із хрипом і потом, і жіночими обіймами, всі ці тридцять вісім років, що їх він несе, мов тягар, закінчаться саме тут, у цьому місці і в цей час, і після відчуття удару вже більше не буде нічого. І його охоплює глибока туга за самим собою, бо йому здається несправедливим скінчити життя отак, на заході сонця, підстреленим, наче вепр. Він зводить тонку та красиву, а проте руку чоловічу, дивлячись на яку несамохіть замислюєшся над тим, яким мечем вона потрясала, яке повіддя стискала, чию шкіру пестила, яке перо вмочала в чорнило, перш ніж написати слова на пергаменті… Він зводить руку на знак протесту, нехай навіть марного, бо, крім усього іншого, не надто добре розуміє, до кого слід його звертати. Йому хочеться кричати, однак він згадує, що так чинити йому не випадає. І тоді він зводить іншу руку й хапається за кинджал, бо гадає, буцімто померти ось так, зі зброєю в руках, нехай навіть такою, більш достойно лицаря… І в цю мить до нього долинає звук спущеної тятиви, й він інстинктивно хоче ухилитися від траєкторії стріли, але усвідомлює, що стріла швидша за людину. І відчуває, як його душа повільно сходить гіркими слізьми, оплакуючи сама себе, й відчайдушно шукає в пам’яті Бога, якому міг би звірити своє покаяння. І з подивом виявляє, що в нього немає жодного каяття, до того ж він не певен, чи знайдеться в цих сутінках Бог, готовий його вислухати. І тоді він відчуває удар. Йому вже доводилося відчувати удари, тепер у тих місцях на його тілі шрами, однак він знає, що цей удар не залишить шраму. Немає навіть відчуття болю, от тільки душа, здається, відлітає разом із подихом. І западає невідворотна ніч, і, перш ніж поринути в неї, він розуміє, що цього разу вона триватиме вічно. І коли Роже Араський кричить, він уже не чує власного голосу.

VIII. ЧЕТВЕРТИЙ ГРАВЕЦЬ

Шахові фігури були безжалісними.

Вони утримували й поглинали його.

В цьому був жах, але водночас і єдина гармонія.

Бо хіба існує у світі щось, крім шахів?

В. Набоков

Муньйос злегка посміхнувся — машинально та відчужено, — і посмішка ця, здавалося, ні до чого не зобов’язувала й не свідчила бодай про бажання викликати симпатію.

— Отже, йшлося про це, — мовив він стиха, пристосовуючи свою ходу до кроків Хулії.

— Так, — дівчина простувала похнюплена, поринувши у власні думки. Потім витягла одну руку з кишені куртки й прибрала з обличчя пасмо волосся. — Тепер ви знаєте всю цю історію… Гадаю, ви маєте на це право. Ви заслужили на нього.

Шахіст, дивлячись просто перед собою, розмірковував про це щойно набуте право.

— Авжеж, — пробурмотів він.

Вони йшли поруч — мовчки, неквапно. Було холодно. Найвужчі та найглухіші вулички ще стояли, поринувши в темряву, і світло ліхтарів відбивалося раз по раз на мокрому асфальті, наче на щойно вкритій лаком поверхні. Поступово тіні в найбільш відкритих місцях почали блякнути в тьмяному світлі ранку, що поволі займався десь наприкінці бульвару, де силуети будівель, які затуляли світло, з чорних поволі робилися сірими.

— І ви мали якусь особливу причину досі від мене це приховувати? — запитав Муньйос.

Перш ніж відповісти, Хулія скоса глянула на нього. Він не здавався ображеним, хіба що трохи зацікавленим: байдужий погляд на безлюдну вулицю, що простяглася перед ними, руки в кишенях плаща, натягнутий до вух комір.

— Гадала, можливо, ви не захочете обтяжувати собі життя.

— Розумію.

За рогом їх привітав гуркіт вантажівки-сміттєзбірника. Муньйос зупинився на якусь мить, допомагаючи їй пройти між двох порожніх контейнерів.

— І що ви робитимете тепер?

— Не знаю. Мабуть, закінчуватиму реставрацію. А ще напишу довжелезну довідку про всю цю історію. Завдяки вам я стану трохи знаменитою.

Муньйос слухав неуважно, — його думки, певно, були зайняті чимось іншим.

— А як посувається поліцейське розслідування?

— Зрештою вони знайдуть убивцю, якщо такий є. Вони завжди знаходять.

— Ви когось підозрюєте?

Хулія розсміялася.

— Святий Боже, звісно, ні, — та, подумавши, з прикрістю додала: — Принаймні сподіваюсь на це… — Вона глянула на шахіста. — Гадаю, розслідувати злочин, якого, можливо, не було, це дуже схоже на те, як ви досліджували картину.

Муньйос знову злегка посміхнувся.

— Як на мене, це питання логіки, — відказав він. — І, можливо, це те спільне, що є у шахістів та детективів, — він примружив очі, й Хулія не могла збагнути, жартома він це говорить чи всерйоз. — Кажуть, Шерлок Холмс теж грав у шахи.

— Ви читаєте детективи?

— Ні, хоча те, що я зазвичай читаю, трохи на них схоже.

— Наприклад?

— Шахова література, безумовно. А ще математичні ігри, логічні задачі… І подібні речі.

Вони перетнули безлюдний бульвар. Опинившись на протилежному тротуарі, Хулія знову нишком подивилася на свого супутника. Він не був схожий на людину, наділену винятковим розумом. Вочевидь життя не усміхалося йому. Руки в кишенях, сорочка із заношеним комірцем, великі вуха, що стирчали над старим плащем, — він справляв враження людини, якою й був насправді: пересічним чиновником, для котрого єдиною можливістю втекти від сірості свого буття був світ комбінацій, задач та їхніх розв’язань, і цю можливість надавали йому шахи. Найцікавішим у Муньйоса був його погляд, який згасав, щойно він відводив очі від шахівниці; а ще звичка схиляти голову набік, могло здатися, що на в’язи йому тиснув якийсь надмірний тягар: шахіст мовби сподівався, що таким чином зовнішній світ обмине його й не зачепить надто сильно. Він чимось нагадував полонених солдатів з похнюпленими головами, яких Хулія бачила в старих документальних фільмах про війну. Муньйос, поза сумнівом, був схожий на людину, яка програла битву ще до її початку, на людину, яка щодня прокидається й розплющує очі переможеною.

А проте було в ньому щось іще. Коли Муньйос пояснював якийсь хід або розплутував складну комбінацію, в ньому з’являлися твердість, навіть блиск. Здавалося, попри зовнішній вигляд, усередині шахіста нуртував надзвичайний дар — талант логіка, математика чи ще когось, — що надавав самовпевненості та незаперечної владності кожному його слову чи жесту.

Хулії захотілося краще познайомитися з ним. Вона зрозуміла, що не знає про нього нічого, крім того, що він грає в шахи та працює бухгалтером. Однак було вже надто пізно. Роботу скінчено,