Анджей Стасюк - Схід

крісла. Ми стартували і полетіли назустріч ночі. Але я уявляв собі, що лечу проти течії часу. Віднайти все те, що мене оминуло. Знайти епіцентр подій, які — заки дійшли до мене — вичерпалися, пригасли, вирівнялися, немов хвиля далекого землетрусу на дні моря. Я летів у минуле. Так це собі уявляв. Ніби щось йому заборгував. Стюардеси мали елегантні оранжеві уніформи. Однак за вино треба було платити. Я волів вдивлятися в екран, на якому висвічувалися маршрут, місцезнаходження і кінець ночі, що сунула на захід. Це було найцікавіше: дивитися на простір. Намагався переглядати фільми. Мали їх із п’ятдесят, усі американські. Ми летіли на схід. Невдовзі мав бути Урал, Єкатеринбург, де Юровський убив царську сім’ю, а кулі з маузерів-96 відбивалися від діамантів, зашитих у сукнях царівен. Я тим часом мав на вибір п’ятнадцять мультфільмів, п’ятнадцять бойовиків і стільки ж мелодрам. Тому волів дивитися, як тінь реактивного літака переміщається над безмежністю і виміри часу переплітаються з вимірами відстані, утворюючи математичну формулу подорожі. Тюмень, Омськ, Новосибірськ. Два роки тому у вересні в Новосибірську падав холодний, чорний дощ. Чотири дні в цьому дощі, у місті, в якому не було нічого вартого уваги, у випадковій квартирі, винайнятій у невротичної жінки, яка прагнула вийти за німця, бо німецький народ дав Баха і Бетховена. На стіні висів килимок, на якому напівгола пані тулилася до тигра. І бароковий пластмасовий годинник. Коли переставало дощити, я виходив у місто, в якому нічого не було. Лише бетонні багатоповерхівки, широкі артерії, постарілі новобудови і зелений вокзал у формі локомотива, де в залі очікування, наповненому азіатами, грали класичну музику жінка на фортепіано і чоловік на скрипці, обоє у вечірньому вбранні. Я не міг відвести очей від цього міста. Не було в ньому нічого, лише кострубата матерія, сформована поспіхом, яку вкладали, щоб якнайшвидше запанувати над простором. Блоки, бетон, залізо, іржа, стара фарба. Хмародер з голубим фасадом. Кілька старих, тінистих вуличок. Але передовсім — дощ. Я вичікував на прояснення і виходив, аби уявити собі, що це острів, що він одразу закінчується і далі простирається Сибір, Азія, безкрайність, яка непомітно перетворюється на нічогість.

Тому тепер, в аеробусі, я волів спостерігати, як на екрані повзе у мій бік берег ночі, ніж дивитися голлівудське кіно. Іркутськ, Улан-Уде, Чита. Я бував у тих містах. Стемніло. Я читав назви і дивився в чорноту за вікном. Уявляв собі безмір, в якому вони зведені. Але мені не вистачало того, що я бачив Читу. Треба було подивитися на Китай.

Адже я був дитиною комунізму, адже мій вуйко у шухлядці серед клапанів, краників і корків тримав партійний квиток. Росія була джерелом, але саме Китай мав стати хвилею, яка затопить світ. Тому я мусив туди поїхати, аби побачити, на що перетворюється комунізм, дитям якого я був. Просто у моїй країні його кінець виглядав надто благим і банальним, щоб про нього написати. Я мусив переконатися, що моя історія є фрагментом чогось більшого.

Пил. З фундаментальних речей я побачив передовсім пил. Відразу за летовищем вздовж дороги на кілька смуг росли тополі і якісь кущі. І на всьому лежав сірий пил. Можливо, його виділяло місто, можливо, приносив його з-над пустелі північний вітер? Мабуть, і те, і те. А ще це сірувате світло, цілком інакше, ніж у нас. Чуттєвіше. Отак собі їдучи, я пригадував Братськ, пригадувалося мені Улан-Уде з такими самими тополями, з порохами і бетоном, що визирає із землі. На узбіччі стояли два таксисти біля своїх зелено-жовтих машин. Один люрив. У потоці автомобілів ми їхали зарослою хащами околицею. Мовчки. Водій лиш кивнув, коли я показав йому адресу, написану китайською. Він відчинив вікно і курив. Мене охопило відчуття, що отак я змінив реальність. Вийшов зі своєї, в якій перебував завжди, і опинився в іншій. У ній були втомлена зелень, автівки, дим із сигарети, курява, але всі ці речі набрали зовсім невідомого значення. Тут люди тисячами спускалися в ями, щоб їсти глину, а тепер був дим сигарети, «Старбакс» на летовищі і верескливі погоничі, які керують чергою таксі. Пекло перетворилося на щоденність, і тепер я їхав у глибину цієї переміни. Разом із своєю пам'яттю смаків дитинства і мого знання Китаю. Чому? Щоби таки долучитися до єдності світу? Щоб її відкрити? У сірому пекінському світанку, на автостраді, з водієм із незворушним обличчям, що виймає вже другу сигарету із червоної пачки?

За кільканадцять хвилин почали з являтися будинки. Далеко від шосе, за деревами. Масивні багатоповерхівки. Великі і нові. Важко було вгадати, чи там вже хтось мешкає. Серед них, за ними, вище за них стриміли крани, бо все це, мабуть, тільки починалося, лише розганялося, щойно мало настати. А потім зарості зникли, і ми їхали вже просто містом. Великим, щораз більшим, щораз склянішим, щораз позолоченішим, щораз нереальнішим, з фантасмагорії, із мішанки сенсів. Бо було таке саме, а водночас інше. Мінилося і манило. Передовсім цим всюдисущим золотом, а потім тими формами увінчань — вигнутими дахами, понасаджуваними на рівні, скляними, тридцятиповерховими паралелепіпедами. Немов промовляючи: «Щось там ми взяли від вас, але зробили наше». Весь час прямо, кільканадцять кілометрів, а потім лиш один поворот направо, і вже мала бути та вулиця, що тягнеться зі сходу на захід і перетинає площу Тяньаньмень. Я вийняв путівник і знайшов план міста. Властиво, тільки шматок путівника. Вдома я делікатно відрізав якусь одну п’яту з описом Пекіна і країни на північний захід від міста. Доробив щось схоже на палітурку. Мені не треба було цілої тисячі сторінок. За мапою все збігалося. Мене непокоїла тільки сама моя присутність тут. Мусив вигадувати ці пояснення із Сичуанню, з датою народження і Перл Бак у сірому папері. Я намагався виправдатися, креслячи в часі і просторі лінію, що сполучає Горохів, Підляшшя і Пекін.

Ми прокинулися опісля полудня наступного дня. У готелі «Forbidden City», у номері без вікна, десять хвилин пішки від площі. Без снів, у тиші, і вийшли з нього відразу після пробудження. Падав дощ, і раз за разом треба було ховатися то під деревами, то в підземних переходах. Було душно. Темніло. У найнаселенішій країні світу. Тож було тісно і саме тому душно. Під низьким небом, з якого били блискавки — десь на передмістя, може, далі, за мур, на Монгольську височину. Тісно від людей і вологи, від дощу і поту. На заході низько червоніла вузька смуга неба, а над