Стівен Кінг - Чотири після півночі

велика пригода, єдине її екстравагантне танго з об’єктом романтичних мрій — імпульсивний трансконтинентальний стрибок у руки високого, чорнявого незнайомця. Але інколи зненацька опиняєшся в якійсь такій марудній ситуації, коли правди вже неможливо уникати, і Лорел припускала, що правда полягає ось у чому: вона вибрала Даррена Кросбі тому, що його фотографії й листи розповіли їй, що він не дуже відрізняється від тих несперечливих хлопців і чоловіків, з якими вона зустрічалася відтоді, як їй виповнилося років п’ятнадцять, тих хлопців і чоловіків, які швидко привчалися, перш ніж зайти в дім дощового вечора, витирати підошви об килимок, хлопців і чоловіків, які без нагадування хапали кухонного рушника і допомагали з посудом, хлопців і чоловіків, які, якщо їм достатньо різким тоном відмовити, відступалися.

Чи летіла б вона рейсом № 29 цієї ночі, якби на тих фото замість карих очей Даррена були темно-сині очі Ніка Гопвела? Вона так не думала. Вона думала, що написала б йому люб’язного, проте доволі шаблонного листа: «Дякую за відповідь і ваше фото, містере Гопвел, проте чомусь мені не здається, що ми пасуємо одне одному» — і продовжила б пошуки такого чоловіка, як Даррен. Ну й звичайно, вона мала дуже великі сумніви, що такі чоловіки, як містер Гопвел, взагалі коли-небудь читають журнали для самотніх сердець, не кажучи вже про те, аби поміщати туди щось про себе в шпальтах персональних оголошень. І тим не менше, зараз вона тут з ним, у цій химерній ситуації.

Ну, вона ж бажала якоїсь пригоди, лише однієї пригоди, перш ніж назовсім відійти в середній вік. Хіба це неправда? Правда. І ось вона тут, як доказ слушності Толкіна — вчора надвечір вона вийшла з власних дверей, точно так як завжди, і дивіться-но, де вона опинилася: в химерній і похмурій версії Фентезіленду[144]. Але ж це дійсно пригода, авжеж. Аварійні посадки… порожні аеропорти… психопат з револьвером. Звісно, це таки пригода. Щось із читаного багато років тому раптом вигулькнуло в голові Лорел: «Обережніше з тим, про що молишся, бо саме те ти й можеш отримати».

Як точно.

І як ніяково.

Нічого ніякового не було у Ніка Гопвела в очах… але й жодного милосердя в них не було також. Ці очі викликали в Лорел трепет, і нічого романтичного не було в цьому відчутті.

«А ти певна?» — прошепотів якийсь голос, і Лорел зразу ж змусила його замовкнути.

Нік витяг руки Креґа з-під його тіла, а потім звів разом їх зап’ястя в нього на попереку. Креґ простогнав знову, цього разу голосніше, і почав слабенько пручатися.

— Розслабтеся, мій добрий друже, — заспокійливо промовив Нік.

Він двічі обмотав передпліччя Креґа скатерковою мотузкою і міцно її зав’язав. Креґові лікті склались разом, і він якось дивно, слабенько скрикнув.

— Ось! — сказав Нік, підводячись. — Акуратно спакований, як різдвяний індик татка Джона. У нас навіть запас є, якщо це не дуже буде тримати. — Він сів на краєчок столу і подивився на Боба Дженкінса. — Отже, що ви казали, коли нас так грубо перервали?

Боб подивився на нього недовірливо, приголомшений:

— Що?

— Продовжуйте, — промовив Нік з виглядом зацікавленого відвідувача лекцій, а не людини, що сидить на краєчку столу в пустому ресторані аеропорту, поставивши ноги поряд зі зв’язаним чоловіком, який лежить у калюжі власної крові. — Ви якраз підійшли до того, що наш рейс № 29 схожий на випадок з «Марією Целестою». А що, цікава концепція.

— І ви хочете, аби я… просто продовжував? — недовірливо перепитав Боб. — Так, ніби нічого не сталося?

— Звільніть мене! — закричав Креґ. Голос його трохи глушив товстий технічний килим на ресторанній підлозі. Але все одно для людини, яку не далі як п’ять хвилин тому приснопили по голові футляром зі скрипкою, він волав надзвичайно жваво. — Звільніть мене негайно! Я вимагаю, щоб ви…

І тоді Нік зробив таке, що шокувало геть усіх, навіть тих, які бачили, як цей англієць крутив Креґового носа, наче кран у ванній. Він дав короткого, жорсткого копняка Креґу по ребрах. Нік послабив удар в останню мить… але незначно. Креґ болісно кувікнув і замовк.

— Почнете знову, друже, і я їх проломлю, — похмуро сказав Нік. — Моє терпіння щодо вас вичерпалося.

— Агов! — крикнув Ґефні, ошелешений. — Те, що ви робите, це нах…

— Слухайте сюди! — перебив Нік і огледівся. Тоді вперше з нього цілком спала його зовнішня привітність; голос його вібрував навальною люттю. — Ви мусите прокинутися, любі хлопчики й дівчатка, а я не маю часу на те, щоб робити це делікатно. Ця маленька дівчинка Дайна — вона каже, що ми тут у лихій ситуації, і я їй вірю. Вона каже, що чує щось, щось таке, що може рухатися в наш бік, і в це я радше вірю також. Я ні чорта не чую, але нерви в мене скачуть, як той жир на розжареній пательні, а я звик зважати на таке їх поводження. Я думаю, щось дійсно наближається, і мені не віриться, що воно простує сюди для того, щоб, коли з’явиться, запропонувати нам купити насадки для пилосмока чи найновішу програму страхування. А тепер ми можемо або розводити всі ті цивілізовані, політкоректні теревені над цим чортовим навіженим, або намагатися зрозуміти, що з нами трапилося. Розуміння може не врятувати нам життя, але я дедалі дужче переконуюся, що його відсутність може нас прикінчити, і то скоро. — Очі Ніка перестрибнули на Дайну. — Скажи мені, що я помиляюся, Дайно, якщо ти так вважаєш. Я вислухаю тебе, залюбки вислухаю.

— Я не хочу, щоб ви робили боляче містеру Тумі, але я також не думаю, що ви помиляєтеся, — промовила Дайна тихим, повним сліз голосом.

— Добре, — кивнув Нік. — Досить логічно. Я з усіх сил намагатимуся не завдавати йому більше болю… але жодних обіцянок не роблю. Давайте почнемо з дуже простої концепції. Цей парубок, якого я зв’язав…

— Тумі, — вставив Браян. — Його звуть Креґ Тумі.

— Гаразд. Цей містер Тумі божевільний. Можливо, якщо ми знайдемо спосіб повернутися назад в наш світ або знайдемо те місце, куди поділися всі люди, ми зможемо забезпечити йому допомогу. Але наразі єдине, чим ми можемо йому допомогти, це вивести його з ладу — що я й зробив за щирої, хоча й нерозсудливої допомоги цього хлопця, Алберта — і повернутися до наших нагальних справ. Хтось має іншу думку проти цього?

Відповіді не прозвучало. Інші пасажири рейсу № 29 дивилися на Ніка стривожено.

— Гаразд, — мовив Нік. — Продовжуйте, будь ласка, містере Дженкінс.

— Я… я не звичний до… —