Крістіна Бейкер Клайн - Сирітський потяг

відображення у дзеркалі — вперше, відколи приїхала в Міннесоту, я дивлюся в дзеркало, незаплямоване й ціле. На мене позирає дівчинка, яку я заледве впізнаю. Вона худа, бліда, з сумними очима, має гострі вилиці, сплутане темно-руде волосся, обвітрені щоки й червоний ніс. У неї пошерхлі губи, а светр кошлатий і брудний. Вона ковтає — і я ковтаю. У мене болить горло. Напевно, ось-ось захворію.

Заплющивши очі в теплій ванні, я почуваюся так, наче пливу в хмарі.

У своїй кімнаті, нагрівшись, обсохнувши й убравшись у нову льолю, я зачиняю двері й замикаю їх. Стаю до дверей спиною й насолоджуюся відчуттям. У мене ніколи не було своєї кімнати — ні в Ірландії, ні на Елізабет-стріт, ні в Товаристві допомоги дітям, ні в сінях у Бернів, ні в Ґротів. Я висмикую краї ковдр, акуратно заправлених навколо матраца, й прослизаю між простирадл. Навіть подушка, з її бавовняною пошивкою, що пахне милом, чудова. Лежачи на спині при увімкненій електричній лампі, я розглядаю маленькі червоні й сині квіточки на білуватих шпалерах, білу стелю над головою, дубовий комод із хвилястими візерунками й гладенькими білими ручками. Я дивлюся на круглий килимок із клаптиків і глянсувату підлогу під ним. Вимикаю світло й лежу в темряві. Коли мої очі звикають до неї, я починаю розрізняти обриси кожного предмета в кімнаті. Електрична лампа. Комод. Ліжко. Мої чобітки. Вперше, відколи зійшла з потяга в Міннесоті понад рік тому, я почуваюся в безпеці.

Упродовж наступного тижня я майже не встаю з ліжка. Біловолосий лікар, який приходить мене оглянути, прикладає холодного стетоскопа мені до грудей, якусь хвилю уважно слухає й оголошує, що в мене пневмонія. Днями я лежу з гарячкою. Вікна в моїй кімнаті зашторені, двері відчинені, щоб місіс Мерфі могла почути, коли я кликатиму. Вона ставить маленький срібний дзвоник на столик біля ліжка й каже мені ним дзвонити, коли матиму якусь потребу.

— Я просто внизу, — каже вона. — Відразу прибіжу.

І хоч вона й метушиться, бурмочучи про все, що має зробити, і про те, як та чи та дівчина — вона називає їх дівчатами, хоч вони всі молоді жінки, що мають роботу, — не застелила своє ліжко, залишила посуд у раковині чи не принесла чайний сервіз на кухню, коли пішла з вітальні, проте кидає все, коли я дзвоню.

Перші кілька днів я виринаю з дрімоти і, розплющуючи очі, бачу то м’яке сонячне світло, то темряву; місіс Мерфі нахиляється наді мною зі склянкою води, я відчуваю на обличчі її дріжджовий подих, тепло її тіла на своєму плечі. Через багато годин після того міс Ларсен дбайливо кладе мені на чоло холодний компрес. Місіс Мерфі годує мене курячим супом, густим від моркви, селери й картоплі.

У такі моменти гарячкової свідомості мені здається, що це сниться. Невже я справді в цьому теплому ліжку, в цій чистій кімнаті? Невже про мене справді дбають?

А тоді, розплющивши очі у світлі нового дня, я почуваюся інакше. Місіс Мерфі міряє мені температуру й не виявляє гарячки. Розшторюючи вікно, вона каже: «Подивися, що ти пропустила», і я сідаю й дивлюся надвір, де сніг падає вихором вати, падає, хоч і вкрив усе, наче килим, небо біле й біле все навкруги: дерева, автомобілі, тротуар, сусідній будинок, сам на себе не схожий. Моє власне пробудження здається так само знаменним. Я теж вкрита ковдрою, а мої гострі краї згладжені, змінені.

Дізнавшись, що я приїхала майже без речей, міс Мерфі заходжується збирати мені одяг. У холі стоїть велика валіза, повна вбрання, яке залишили пожилиці: сорочки, панчохи й сукні, светри і спідниці, й навіть кілька пар черевиків. Вона викладає все це у власній великій кімнаті на подвійному ліжку, щоб я приміряла.

Майже все завелике, але кілька одежин підхожі — небесно-блакитна кофта, вишита білими квіточками, брунатна сукня з перловими ґудзиками, кілька пар панчіх, одна пара черевиків.

— Дженні Ерлі, — зітхає місіс Мерфі, показуючи пальцем на особливо гарну жовту сукню в квіточки. — Худесенька вона була й симпатична. Але коли виявилося, що вона при надії… — Вона дивиться на міс Ларсен, яка хитає головою. — Позаторішній сніг. Я чула, що Дженні мала гарне весілля й народила здорового хлопчика, тож добре те, що добре закінчується.

Одужуючи, я починаю хвилюватися: це довго не протриває. Мене відправлять геть. Я пережила цей рік, бо була змушена, бо не мала інших варіантів. Але тепер, пізнавши комфорт і безпеку, як я можу повернутися? Ці думки доводять мене мало не до відчаю, отож я наказую собі, примушую себе їх відганяти.

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Коли Моллі приїжджає, Вівіан чекає її біля вхідних дверей.

— Готова? — питає вона, обертаючись до сходів, щойно та переступає поріг.

— Заждіть, — дівчина поспіхом знімає свою армійську куртку й вішає її на чорний металевий вішак у кутку. — А як щодо чашки чаю?

— Ні´коли! — гукає через плече Вівіан. — Сама розумієш, я вже немолода. Будь-коли можу дати дуба. Мусимо братися до справи!

— Справді? Не буде чаю? — бурчить Моллі, йдучи за нею.

Відбувається цікава річ. Історії, які Вівіан починала розповідати, лише коли її підштовхнути, лише щоб слухняно відповісти на певні запитання, розгортаються самі собою, одна за одною, та їх стільки, що й сама Вівіан дивується.

— «Але хто б міг подумати, що в старого стільки крові!»[14] — каже вона після однієї з таких розмов. — Це «Макбет», люба. Пошукай.

Вівіан нікому по-справжньому не розповідала про свою мандрівку потягом. Соромилася, каже вона. Занадто багато потрібно пояснювати, занадто важко повірити. Стількох дітей, зібраних з вулиць Нью-Йорка, наче непотріб, покидьки на баржі, відправили потягами на Середній Захід, якомога далі, геть з-перед очей.

І хай там що, а як розповісти про те, що втратила все?

— А чоловікові? — питає Моллі. — Ви не могли йому не розповісти.

— Дещо розповіла, — відповідає Вівіан. — Але стільки з цих спогадів було болючих, що я не хотіла його обтяжувати. Іноді легше забути.

Спогади Вівіан виринають з кожною відкритою коробкою. Набір для шиття, загорнутий у марлю, нагадує про похмурий дім Бернів. Пальто гірчичного кольору з військовими ґудзиками, плетені рукавички з підкладкою, брунатна сукня з перловими ґудзиками, дбайливо запакований чайний сервіз із трояндочками. Незабаром Моллі вже має образи персонажів: Ніїв, бабуня, Мейсі, місіс Скетчерд, Дороті, містер Соренсон, міс Ларсен… Кожна оповідка веде за собою наступну. «Чисті думки й добрі діла вкупі дають хороше життя». Наче клаптики тканини для ковдри, Моллі складає ці спогади в правильному порядку й зшиває їх докупи, створюючи візерунок, який неможливо побачити, якщо не зібрати все разом.

Коли Вівіан описує, як