Джорджіна Говелл - Королева пустелі

Так от, пишу. Це страшенно цікаво... Це Сирія зсередини: що про неї думають; що я чула з розмов навколо вогнища в таборі; що мені розповідали, коротаючи часу дорозі, і навіть про що пліткують на базарі». Книгу The Desert and the Sown («Пустеля й родюча земля»), опубліковану 1907 року, і досі вважають класикою про мандри.

На час близькосхідних подорожей Ґертруди 1909 року її численні дорожні щоденники стали буквально нечитабельними. Це нагромадження археологічних подробиць, абревіатур і скорочень (серед яких були не лише імена людей, а й тексти бесід на економічні й політичні теми і ще міріади деталей зі щоденного пустельного побуту з украпленнями пригод[32] Іноді вона переходила на турецьку чи арабську [мову]. Часто вносила записи у щоденник пізно вночі після 10-12 годин дороги та цілого вечора багатомовного спілкування в пустельному наметі або в розкішній будівлі посольства.

Навіщо їй усе це? Чому молода заможна жінка витрачала найкращі роки свого життя на вивчення найважчих у світі мов, на сповнені небезпек подорожі в найтяжчих умовах місцями, які в той час навіть не були позначені на мапах? Незалежна, здібна, талановита, вона успадкувала цілеспрямовану допитливість Лоутіана Белла, відомого в усьому світі своїми науковими відкриттями й технологічними досягненнями. Для Ґертруди допитливість спочатку домінувала над метою. Вона усвідомлювала, що альпінізм, наприклад, не був адекватною життєвою метою. Підкорення гірської вершини підпадало під категорію людських досягнень, але не йшло на користь нікому, крім самого альпініста. Досягнувши успіху в одному проекті, вона бралася за наступний. Її підштовхувала потреба випробовувати себе, і Ґертруда кидалась у (найбільш авантюрні) випробування, сповнені ризику й небезпеки.

Коли вона відкрила для себе подорожі пустелею, авантюра раптом розрослася до всеохопного персонального експерименту, яким Ґертруда ніколи не могла задовольнитися до кінця. Стільки ще було невдосконалених мов, недосліджених звичаїв, незнайомих народностей, невивчених розділів історії та археології, неопанованих технологій навігації й топографії, фотографії й картографії. Її збурював і азарт необхідності виживати та досягати мети, і п’янке відчуття становлення власної особистості далеко від світу, де її сприймали передусім як члена сім’ї Беллів, стару діву, доньку Г’ю Белла та спадкоємицю діда Лоутіана.

Її пригоди не були спробою уславитися чи ввійти у вище суспільство. Усе своє життя Ґертруда уникала публічності й виявляла дедалі меншу цікавість до аристократів, якщо вони, крім титулу, не мали жодних видатних здібностей. Г’ю, зберігаючи повагу до урядового й ділового світу, принципово вирішив не робити типових кроків, як от: купити замок, проводити час у лондонських клубах, придбати собі перство — щоб перевести Беллів з успішних промисловців у вищі аристократи. Він не мав часу на людей, що заробляли собі престиж лише завдяки титулам і привілеям, які додавалися до цих титулів. В епоху, коли він міг мати більше ваги як лорд, ніж як підприємець, Г’ю хотів, щоб його цінували за знання, за ділові якості й нарешті як суспільного лідера. Аналогічно як представник третього покоління Беллів Ґертруда у своїх пригодах і подорожах ніколи не використовувала свою успадковану владу та соціальне становище. Єдина допомога, яку вона приймала — це сімейні гроші на фінансування мандрів. В усьому іншому вона спиралася лише на свій інтелект, сміливість і жагу до навчання.

Що менш реальною ставала перспектива вийти заміж і мати дітей, то більше в Ґертруді зростала потреба самореалізації в інших видах діяльності. На певному етапі навіть цього було недостатньо, але настав момент, коли життя саме поставило перед нею мету світового масштабу. А поки що вона заробляла репутацію державного діяча. До Першої світової війни питання державної політики, як внутрішньої, так і зовнішньої, вирішували не лише в урядових кабінетах, а й на вечірках, бенкетах і посольських прийомах. Ґертруда увійшла в цей світ, здобула в ньому визнання як експерт своєї сфери інтересів.

Подорожуючи, вона без вагань одразу ж знайомилася з консулами і послами, так само, як і з представниками місцевої влади. Куди б вона не їхала — в Бухарест, Париж, Хомс, Антиохію — вона повідомляла про свій приїзд. За тим ішли запрошення на вечері, обіди, прийоми, і вона вже була змушена вести свої справи у консульському кабінеті, а не у своєму польовому наметі. Якби ви були «Особистістю», якою тепер стала Ґертруда — Особистістю, яка мала вагу — ви б знали, що не зайти й не залишити свою візитку було вкрай неґречно. Якщо ви не граф чи герцог, то утримати своє становище можна, лише якщо ви постійно його заслуговуєте і якщо можете довести свою впливовість у колі послів та інших важливих персон. Коли вона говорила з якимось доктором про жорстоке переслідування громадян у Вірменії чи про важливість Акаби як пункту на шляху транспортування нафти, чи про причини подовження залізниці до Мекки, чи про необхідність відправити десять полків з Дамаска, щоб підпорядкувати Друзів з плато Хауран, за столом западала тиша. Її уважно слухали, за нею повторювали. Ґертруда не намагалася увійти в чоловічий світ — вона вже була його частиною.

З вісімнадцятого століття жінки, як-от Джорджина, герцогиня Девонширська, яка стоїть за успіхом Ліберальної партії, чи вже у сучасній історії, в Америці, місіс Гарриман, яка відновила популярність демократів, застосовували так звану «салонну владу», вирішуючи важливі питання на бенкетах чи приватних вечірках. Ґертруда була новим сучасним феноменом, людиною, вплив якої ґрунтувався на знаннях «з перших рук» і думках на основі цих знань. І на батьківщині, і за кордоном вона мала справу з найвидатнішими чоловіками свого часу. Вона однозначно відрізнялася від жінок, що подорожували Сходом як до, так і після неї: Фреї Старк, яка казала, що бути мандрівницею на Сході — прекрасно, бо можна прикидатися дурнішою, ніж ти є; леді Енн Блант, яка лише супроводжувала свого чоловіка Вілфрида, чи кількох романтично налаштованих жінок, описаних у книзі Леслі Бланш «Дикі береги любові», як-от леді Бертон і Джейн Діґбі.

Оперативна інформація про події разом з аналізом цієї інформації були дієвим інструментом. У щоденниках Ґертруди у формі абревіатур зберігалось усе, що сьогодні було б у пам’яті комп’ютера. Вона могла записувати щось, почуте в одному товаристві, і пізніше побачити, що ці нотатки проливають світло на щось, почуте в іншому. Вона передавала інформацію своєму другові, журналісту Чиролу і, як удома, так і за кордоном, особисто чи в листах тогочасним державним діячам. Її вважали «шпигункою», як власне й усіх археологів, що працювали на Близькому Сході і доповідали про місцеву політику. Ґертруду це тавро одночасно вражало й принижувало. Вона збирала й розповсюджувала інформацію