Олдос Хакслі - Який чудесний світ новий!

Після цього струсу мозку все негрове зумовлення пішло під три чорти. Він запалав до бета-блондинки винятковою й маніакальною пристрастю. Вона протестувала. Він наполягав. Почалися бійки, переслідування, напад на суперника і, врешті-решт, сенсаційне викрадення. Бета-блондинка опинилася всупереч своїй волі на небі, де й ширяла впродовж трьох тижнів, перебуваючи в дикій і антисуспільній ситуації, наодинці з чорним безумцем. Але врешті-решт, після цілої серії пригод і безлічі повітряних акробатичних піруетів, троє вродливих молодих альф зуміли її визволити. Негра відправили в реабілітаційно-зумовлювальний центр для дорослих, і фільм завершився добропорядним хепі-ендом, під час якого бета-блондинка стала коханкою всіх трьох своїх рятівників. Вони перервали свої любощі тільки для того, щоб заспівати синтетичним квартетом під повноцінний супероркестровий акомпанемент і пахощі гарденій з органу ароматів. Тоді ще востаннє з’явилася ведмежа шкура, і серед реву сексофонів прощальний стереоскопічний цілунок розтав у пітьмі, а фінальний електролоскіт завмер на вустах, мов нетля, що помирає, тріпається, тріпається, дедалі слабше, дедалі кволіше, аж поки врешті зовсім-зовсім затихає.

Але для Леніни ця нетля так і не померла остаточно. Навіть після того, як спалахнуло світло і вони вже поволі просувалися разом із натовпом до ліфтів, ця примарна нетля ще й далі тріпотіла на її губах, ще й далі знаходила тремкі і звабливі стежки збудження і насолоди на її шкірі. У неї розчервонілися щоки. Вона схопила Дикуна за обм’яклу руку, притиснувши її до себе. Він зиркнув на неї, поблідлий, стражденний, сповнений жаги, якої сам соромився. Він не був її гідний, ні... На якусь мить перетнулися їхні погляди. Які скарби обіцяли її очі! Яким темпераментом вони світилися, якою королівською звабою! Він поспіхом відвернувся й висмикнув з полону свою руку. Сам того не усвідомлюючи, він був нажаханий, що вона перестане бути тією, якої він вважав себе недостойний.

—  Я не думаю, що вам варто бачити такі речі, – сказав він, поспішаючи звинуватити в будь-якому минулому чи майбутньому відхиленні від досконалості не саму Леніну, а довколишні обставини.

— Які такі речі, Джоне?

— Такі, як цей жахливий фільм.

— Жахливий? – Леніна була щиро здивована. – Мені він здався дуже милим.

— Він був ганебний, – обурено вигукнув він, – низькопробний.

Вона похитала головою:

— Я щось тебе не розумію. – Чому він був такий дивакуватий? Чому аж зі шкіри пнувся, щоб усе зіпсувати?

У таксікоптері він майже не дивився на неї. Пов’язаний ніколи не висловленими обітницями, вірний законам, які вже давно втратили силу, він мовчки сидів, дивлячись в інший бік. Інколи ціле його тіло нервово здригалося, немовби чийсь палець зненацька торкав якусь туго нап’яту струну, що ось-ось може обірватися.

Таксікоптер приземлився на даху будинку з Леніниною квартирою. «Нарешті», – радісно подумала вона, виходячи з кабіни. Нарешті... хоч він і був щойно таким дивакуватим. Стоячи під ліхтарем, вона зазирнула у своє ручне дзеркальце. Нарешті. Ага, її носик був занадто лискучий. Вона струсила залишки пудри з тампончика. Поки він розраховується з таксистом, вона якраз устигне. Вона припудрила лискучість, розмірковуючи: «Він неймовірно вродливий. Не мусить бути таким сором’язливим, як Бернард. А все ж таки... Будь-який інший чоловік давно б уже це зробив. Ну, але нарешті». Частинка обличчя в малесенькому круглому дзеркальці раптово їй усміхнулася.

— На добраніч, – пролунав у неї за спиною здушений голос. Леніна рвучко озирнулася. Він стояв у дверях таксі, не відводячи від неї очей; мабуть, дивився так на неї весь той час, поки вона пудрила свого носика, чекаючи... але чого? чи просто вагаючись, не в змозі наважитися, й постійно думаючи, думаючи... вона навіть уявити не могла собі ці дивовижні думки. – На добраніч, Леніно, – повторив він, зобразивши на обличчі химерну чи то Гримасу, чи спробу усмішки.

— Але ж, Джоне... я думала, що ти... тобто хіба ти не?..

Він зачинив двері й нахилився до водія, щось йому кажучи. Таксі злетіло в повітря.

Дивлячись у віконечко на підлозі, Дикун міг бачити обличчя Леніни, що дивилося вгору, бліде в синюватому світлі ліхтарів. Її вуста були розкриті, вона щось гукала. Її постать стрімко віддалялася від нього; далекий квадратик даху немовби провалювався в пітьму.

За якихось п’ять хвилин він уже був у своїй кімнаті. Дістав зі схованки свій поточений мишами томик, з релігійним благоговінням перегорнув заплямлені й пожмакані сторінки, а тоді почав читати «Отелло». Він пригадав, що Отелло був подібний на того персонажа з «Трьох тижнів у гелікоптері»... також був чорний.

Витираючи очі, Леніна покрокувала дахом до ліфта. Спускаючись на свій двадцять сьомий поверх, вона витягла пляшчинку соми. Однієї грамульки, вирішила вона, їй буде недостатньо; грамулькою її печаль не вгамувати. Але якщо вжити дві грамульки, є ризик, що вона не прокинеться вчасно завтра вранці. Вона пішла на компроміс і витрусила собі на долоню три півграмові таблетки.

РОЗДІЛ 12

Бернард мусив кричати крізь замкнені двері; Дикун не хотів їх відчиняти.

— Але ж усі вже там і чекають тебе.

— Нехай чекають, – донісся з того боку дверей приглушений голос.

— Але ж ти, Джоне, чудово знаєш (як важко звучати переконливим, коли потрібно щосили верещати!), що я їх запросив спеціально для зустрічі з тобою.

— Мав би спочатку запитати в мене, чи я хочу зустрічатися з ними.

— Але ж ти раніше завжди приходив, Джоне.

— Саме тому я й не хочу більше приходити.

— Хоча б заради мене, – почав умовляти його Бернард. – Прийдеш заради мене?

— Ні.

— Ти це серйозно?

— Так.

— А що ж мені тоді робити? – заволав у відчаї Бернард.

— Іди під три чорти! – почув він роздратовану відповідь.

— Але ж нині там буде сам архігромадський співець кентерберійський. – Бернард уже мало не плакав.

— Ай йяя та'ква! – лише мовою зуні міг Дикун адекватно виразити своє ставлення до архігромадського співця. – Гані! – зронив він, а тоді (ще й так глузливо й люто!) докинув: – Сонс е'со тсе-на'. – Після чого сплюнув на землю, як міг би вчинити Попе.

Врешті-решт Бернардові довелося ганебно повертатися у свої покої й повідомляти нетерплячій аудиторії, що Дикун сьогодні сюди не прийде. Цю новину присутні гості сприйняли з обуренням. Чоловіки були розлючені тим, що розсипалися бісером перед таким нікчемним чолов’ягою, чия репутація була підмочена, а думки єретичні. Що вища