Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 1

третю ніч зник вітер, і парус повис, мов ганчірка. Фелюка зупинилась. Однак море було чомусь неспокійне. Воно тривожно дихало, глухо стогнало, легко колишучи невелике суденце на своїх могутніх грудях. Місяць зайшов за хмари, і навколо запала непроглядна темрява. Стало важко дихати.

— Збирається на грозу, — сказав Якуб.

Арсен перехилився через борт, приклав до вуха долоню. До його слуху долинуло ледь чутне рокотання, що піднімалося мовби з самих глибин. Він знав: такий гул у степу — вірна ознака, що десь далеко йде кінна орда. А на морі… Невже буря? Невже, коли до дніпровського гирла лишилося день чи два ходу, їм на путі стане непереборна перешкода?

— Опустіть вітрило! Укріпіть бочку з водою! Та не забудьте люка закрити! Поспішайте, друзі! — гукнув він, вслухаючись у глухий наростаючий гул.

У темряві нелегко було справитися з великим і важким вітрилом. Вірьовки заплутались. Їх довелося обрубати шаблями. Полотнище впало вниз, і його запхнули в трюм.

Тим часом грізний гул, що йшов, як здавалося, зі всіх боків, раптом переріс у важкий рев і свист. Фелюка здригнулася, нахилилася на лівий бік. Арсен наліг на стерно і поставив судно кормою до вітру, який підхопив її, мов пір’їнку, затряс, завертів і поніс у темряву ночі.

Холодні хвилі перекотилися через палубу. Арсен виплюнув з рота солону воду.

— Якубе, Яцьку, йдіть униз! Вам тут нічого робити! Ми залишимось нагорі удвох з Мартином.

Мокрі з ніг до голови Якуб і Яцько, тримаючись за снасті, пробралися в носову частину фелюки. Відчинили ляду і втиснулися в тісну комірчину. В кутку, гойдаючись у підвішеній на металевих ланцюжках лампадці, жовтавим вогником коптіла свічка. Златка сиділа на лавці, за невеличким столиком, а Квочка лежав просто долі. Рана його загноїлась, нога розпухла. Від гострого болю йому хотілося кричати, вити, але не було сили, і він жалібно стогнав.

Якуб і Яцько переступили через Квочку і вмостилися в кутку, молячись своїм, таким не схожим богам, щоб урятували від розлютованої стихії.

Буря дужчала. Навкруги все ревло, клекотіло, біснувалось, мов у киплячому казані. Пронизливий вітер згинав щоглу, жбурляв на палубу важким громаддям хвиль, ніби хотів будь–що закрутити, перевернути утле суденце, злизнути з поверхні моря, мов росинку з листка. В його обшивці щось скрипіло, стогнало, тріщало, і здавалося, фелюка от–от розсиплеться й розвіється в бурхливому мороці.

Арсен навалився грудьми на стерно, відчуваючи, що воно перестає слухатись його. Спихальський з другого боку вчепився руками, тягнув щосили на себе.

— Витримає?

— А кат його знає! Будемо сподіватися на краще. Якщо буря не посилиться, то, може, якось минеться! — прокричав у відповідь Арсен.

Новий порив вітру підняв їх на гребінь велетенської хвилі, а потім рвучко кинув у бездонну прірву. Затріщала щогла і з грюкотом упала на носову надбудову. Наступна хвиля змила уламки в море.

Блискавиці били безперервно. Спихальський помертвілими губами шепотів: «Єзус, Марія!» Арсен відчував, що і в нього похололо під серцем. Яке безглуздя! Вирватися з неволі, подолати такі труднощі — і потонути в морі!

Так минула ніч. Уранці Спихальський помітив попереду між хвилями щось темне.

— Скеля, Арсене! — вигукнув злякано.

Обидва налягли на стерно. Фелюка круто повернула вбік, підставивши правий борт натискові оскаженілого вітру, майже лягла на гребінь водяного валу. І тут Арсен побачив, що то не скеля.

— Це корабель!.. Галера… Потопає… Скоро піде на дно… Тримайся, пане Мартине, зараз ударимось об неї!

Вони ще дужче налягли на стерно, намагаючись просковзнути мимо перевернутого догори днищем судна. Але відстань до нього швидко скорочувалась, і уникнути зіткнення було вже неможливо. Фелюка поковзом черкнула кормою об галеру. Пролунав оглушливий тріск — стерно переламалось і зникло у хвилях.

Від удару Спихальський перелетів через борт і опинився у воді. Добре, що вони ще звечора прив’язалися вірьовкою до залізної скоби, то його не затягло у вируючу безодню, а Арсен допоміг вибратися на палубу.

— А, най його мамі, давненько я не купався з таким задоволенням, як ниньки! — не втримався від сумного жарту переляканий, мокрий з голови до ніг шляхтич.

Тепер, коли стерно зламалося і фелюка затанцювала на хвилях, як хотіла, їм нічого було робити на палубі, і вони втиснулись у мокру темну комірчину.

— Ну, що там? — простогнав Квочка. — Буря ще більше розігралася? Ми думали, що вже потопаємо, — так тріснуло щось…

— Поки що не потопаємо, але… потонемо, будьте певні, пане Квочко, — похмуро відповів Спихальський, здригаючись від холоду. Тільки тепер до нього дійшло, що був на волосину від смерті, і йому стало по–справжньому страшно.

— Потонемо? — Квочка надовго замовк, а потім тихо сказав: — Це через мене…

— Як то? — спитав Арсен.

— Я чув старе козацьке повір’я: якщо на море випливе грішник, то обов’язково накличе на себе і своїх товаришів біду. Буря потопить або розметає по морю їхні човни. А я великий грішник… Коли тікав од пана Яблоновського, обіцяв матері і братові вирвати і їх з лядської неволі, забрати з собою. Щоб не знущалась над ними панська сволота…

— Ну, ну, пане Квочко, не так круто! — підняв голос пан Спихальський. — Можна знайти інше слово!

— А й кажу: панська наволоч щоб не знущалась над ними! А як пішов — та й до цих пір. Проклятий! Забув матір і брата… Немає мені прощення! За це Бог і карає мене, а разом зі мною і вас.

— Не мели дурниць! — підвищив голос Арсен, зрозумівши, до чого той верне. — Всі ми грішники, крім Яцька та Златки.

— Не вмовляй мене, брате, — заперечив Квочка. — Я відчуваю, що наступає час, коли мушу стати перед Богом. Тож в останню хвилину, може, зараджу вашому лиху. За Квочкою плакати ніхто не буде: жінка й діти в неволі, мати, мабуть, померла… А братові не до сліз — встигав би вичухуватись від панських канчуків, чума б їх побрала!

— Кгм, кгм, — закашлявся пан Спихальський, але промовчав.

А Квочка говорив далі:

— Чув я від старих людей, що коли такий грішник добровільно кинеться під час бурі в море, то воно прийме жертву, і буря стихне.

— Дурниці! — знову вигукнув Арсен, але голос його прозвучав невпевнено. — Я не дозволю тобі зробити це!

— Друже, навіть Господь Бог не має влади над смертю. А ти хочеш зупинити її. Даремні намагання!

Вони замовкли. Фелюку кидало з боку на бік, мов суху шкаралупу. Все в ній тріщало, скрипіло. Кожна хвилина могла бути для