Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

саперських підрозділів. Вони не мали технічного забезпечення, лише молотки, зубила, кілька інших підручних інструментів. І жодного спеціаліста.

Бомба складається з таких частин:

Контейнер, або корпус.

Запальник, або ґніт.

Запалювальний заряд, або детонатор.

Основний заряд високої вибухової сили.

Додаткове обладнання — стабілізатори, підйомні вушка, ущільнювачі тощо.

Вісімдесят відсотків бомб, скинутих з літаків на Англію, були звичайними тонкостінними осколковими снарядами. Зазвичай вони важили від сотні до тисячі фунтів[70]. Бомби вагою дві тисячі фунтів називалися «Германн» або «Ісав». Чотиритисячні називалися «Сатана».

Сінгх тренувався цілими днями і нерідко засинав над діаграмами та схемами. Напівсонний, він розібрав циліндр із пікриновою кислотою[71], минув детонатор, конденсатори, дістався самої серцевини бомби — запальника. І тоді раптом прокинувся.

Коли бомба вцілює, переривач активується від удару й підпалює вибухову речовину запальника. Маленький вибух передається до детонатора і змушує вибухнути тетранітропентаеритрит. Далі до справи береться пікринова кислота. Вона спричиняє вибух головної суміші — ТНТ, аматол, алюмінований порошок. Подорож від переривача до вибуху триває мікросекунду.

Найнебезпечніші бомби скидали з невеликої висоти, і вони не вибухали до приземлення. Нерозірвані снаряди ховалися в містах і полях, дрімали, аж поки що-небудь не активувало контакти переривача — фермерський ціпок, поштовх автомобільного колеса, тенісний м’ячик, відбитий від корпуса, — тоді вони вибухали.

Сінгха разом із іншими добровольцями привезли вантажівкою до дослідницького відділення у Вулвічі. У ті часи знешкодження дуже часто завершувалися летально, хоча бомб було не так уже й багато. У 1940-му, коли Франція капітулювала й Англія опинилася в облозі, стало ще гірше.

У серпні розпочався бліцкриг, і за один місяць з’явилося понад дві з половиною тисячі бомб, яким треба було дати раду.

Дороги позачиняли, заводи вимерли. До вересня кількість бомб, які причаїлися, зросла до трьох тисяч семисот. Створили ще сто саперських відділень, але ніхто й досі не розумів, як працює вибухівка. Середня тривалість життя у таких підрозділах становила десять тижнів.

«То була Героїчна Ера знешкоджування бомб, часи особистої відваги, коли крайня необхідність, брак знань і нестача обладнання змушували людей фантастично ризикувати… Попри все це була Героїчна Ера, коли герої залишалися за сценою, оскільки їхні дії зі зрозумілих причин приховувалися від широкого загалу. Було б нерозумно друкувати звіти, котрі б допомогли ворогам визначити спроможність англійців знешкоджувати зброю».

Автомобіль прямував до Уестбері, Сінгх сидів попереду поруч із містером Гартсом, а міс Морден і лорд Саффолк — на задньому сидінні. Люди добре знали їхній «гамбер»[72] захисного кольору. Крила автомобіля були пофарбовані яскраво-червоним — як і весь транспорт саперських підрозділів, — а над лівою бічною фарою було вмонтовано синій світлофільтр. Два дні тому під час прогулянки неподалік відомого крейдяного коня на вапнякових пагорбах підірвався чоловік. Прибулі на місце вибуху інженери виявили ще одну заховану бомбу — посередині історичної місцини, просто в животі гігантського білого уестберійського коня, вирізаного на схилі вапняних пагорбів у 1778-му. Незабаром крейдяних коней — усього їх було сім штук — закамуфлювали, накинувши сітки, і не лише для захисту: коні були прекрасним орієнтиром для німецьких бомбардувальників.

Лорд Саффолк оповідав з заднього сидіння про міграцію вільшанок із європейських зон, де велися активні бойові дії, про історію знешкоджування бомб і девонширські вершки. Він розповідав молодому сикхові про англійські традиції так, наче йшлося про випадково знайдену древню культуру. Незважаючи на те що він був лордом Саффолком, чоловік жив у Девонширі та до війни його найбільше цікавили досліджування роману «Лорна Дун» і історична та географічна точність оповіді. Взимку він зазвичай тинявся десь неподалік сіл Брендон та Порлок і зміг переконати офіційні структури, що кращого місця для навчань з утилізації бомб, аніж Ексмур, годі й шукати. Він командував дванадцятьма людьми — командою найкращих саперів та інженерів, одним із яких був Сінгх. Більшу частину тижня вони залишалися в Річмонд-парку в Лондоні, слухали лекції й працювали з нерозірваними бомбами, а навколо бігали червонясто-жовті олені. На вихідні всі вирушали до Ексмура, де навчалися, а ввечері лорд Саффолк відвозив їх до церкви, в якій під час вінчання застрелили Лорну Дун. «Або з цього вікна, або від задніх дверей… Вистрілили точно вздовж проходу і влучили їй у плече. Чудовий постріл, якщо чесно, але загалом ситуація залишається жахливою. Негідника упіймали на болотах і розірвали на шматки». Кіпові ця історія нагадувала відому індійську байку.

Найближчим лордовим другом у цій місцевості була льотчиця, котра ненавиділа суспільство, проте любила Саффолка. Вони полювали разом. Дівчина жила в маленькому будиночку в Каунтсберрі, на стрімчаку над Бристольською затокою. Кожне селище, котре вони минали на «гамбері», мало власну родзинку, і лорд Саффолк оповідав про них. «Це найкраще місце, щоб придбати терновий ціпок». Наче Сінгх збирався увійти до тюдорівського магазинчику на розі у своїй формі й тюрбані, щоб дружньо потеревенити з власником про ціпки. Згодом він скаже Хані, що лорд Саффолк був найкращим з англійців. Якби не війна, чоловік ніколи б не залишив Каунтсберрі та свій прихисток на ймення «Гоум Фарм», сидів би в старій пральні, де кружляють мухи, і цмулив вино, цей п’ятдесятирічний одружений, але холостяк до самих кісток, який щодня видирався на стрімчаки для відвідин подруги-пілота. Він любив лагодити різні речі — старі цебра в пральні, гідрогенератори, рожна, котрі крутило водяне колесо. Частенько допомагав міс Свіфт, льотчиці, збирати інформацію про звички борсуків.

Шлях до крейдяних коней Уестбері був сповнений анекдотів і цікавої інформації. Навіть на війні лорд Саффолк знав, де зупинитися, щоб випити хорошого чаю. Він заходив до чайної «У Памели», тримаючи в перев’язі руку, постраждалу в нещодавньому інциденті з піроксиліном[73], і вів за собою свій клан — секретарку, водія й сапера, — наче це були його діти. Досі залишалося загадкою, як йому вдалося вмовити Комітет з нерозірваних бомб устаткувати свої підрозділи по-іншому, оскільки ніхто не мав бажання пристати на його пропозицію. Проте він був винахідником і розумівся на цих справах краще за інших. Лорд одразу ж вигадав сорочку з кишенями, де саперові було б зручно зберігати детонатори та різний дріб’язок.

Вони пили чай, чекали на ячмінні булочки й обговорювали знешкоджування бомб in situ.[74]

— Вам відомо, пане Сінгх, що я довіряю вам, чи не так?

— Так, сер. — Сінгх обожнював його. Вважав, що лорд Саффолк — перший справжній джентльмен із тих, кого він зустрічав у Лондоні.

— Ви знаєте, що я довіряю вам, як собі самому. Міс Морден супроводжуватиме вас,