Руслан Володимирович Горовий - Казки на ніч

господар сцяв просто біля кутка хати. — У-у, бляді! Ви в мене землю жрать будете, майдауни!

Після спітчу він ще з кількома чоловіками в камуфляжі сідав у старий «Москвич» і їхав грабувать укропів.

— Вадік, ну нашо воно тобі? — плакала господиня.

— Заткнися, Галько, як дупля не одбиваєш! Я за свою землю воюю!

Врешті, одного дня господиня забрала дітей і зникла.

— Уб’ю сучку! — волав господар, розстрілюючи чорне небо з калаша. — Тільки-но покажись на очі!

А потім зник і сам. Три дні вівці валували в стайні, аж доки не прийшов якийсь далекий родич і не забрав отару. А його не взяв.

— Пробач, охоронцю, ти старий, часи важкі, ще тебе годувати!

Голод прийшов майже одразу. Він десь із тиждень ще вартував хату, а потім пішов і сам. Село було майже пусте. Врешті біля крайньої хати його не прогнали. Тут, правда, було трійко своїх собак, однак ті поставилися до нього спокійно. Пізно ввечері, коли вони наїлися, він ретельно вилизав порожню миску і заснув біля хати за сараєм.

— Шо, бідако? — почув він зранку голос господаря хати. — Кинув тебе твій сепар? Йди, поїж каші.

Чоловік поставив неподалік миску, яка неймовірно пахла. Підвівшись, він почалапав до каші. Хотілося вити. Не від голоду, а від люті на долю. Однак він звик. І до нового господаря і до нових чотирилапих товаришів.

— То шо, як тебе звати будемо? — Господар присів і почав чухати йому за вухом. — Може, Укропом? Ну не Сепаром же? Ти ж у нас патріот?

Він лизнув господаря в обличчя.

— Ладно, будеш Ремом. Живи, бідако, і нічого не бійся. Я не зникну, як твій сепар, і тебе не лишу. Цей степ — це моя земля. Мій Донбас, моя Україна.

Волонтери

— Ну хто хоче сьогодні висловитися? — Худий сухий керівник групи обвів поглядом присутніх. — Може, новенький?

— Добридень, — піднявся чоловік із синюшними кругами під очима. — Мене звати Роман, мені сорок, і я волонтер.

— Привіт, Роман, — невпопад відповіли присутні.

— Ну розкажи, Романе, як так сталося, що ти став волонтером?

— Та це не цікаво.

— Ти не бійся. Не ніяковій, — підбадьорив чоловіка керівник групи. — Тут усі такі, правда ж, друзі?

— Правда.

— Ми такі самі.

— Не бійся, Романе, головне — зізнатися собі, і тоді попустить.

Чоловік потер червоні невиспані очі й, смикаючи ґудзик на рукаві сорочки, нарешті розповів:

— Я спочатку не думав, що все це серйозно. Ну раз допоможу, ну два. А потім затягло. Не встиг озирнутися — і вже в системі, і не вискочиш.

Чоловік упав назад у крісло, закрив обличчя руками і тихо заскиглив.

— Ми розуміємо тебе, — подав голос керівник.

— Ми розуміємо! Розуміємо! — подали голоси інші.

— Ти молодець, що висловився!

— Молодець!

— Перший раз завжди важко!

Присутні заплескали в долоні, і чоловік ще більше втиснувся в крісло.

— Ну добре, на сьогодні досить, — посміхнувся куратор. — Наступна зустріч за три дні.

Худі, виснажені постаті волонтерів тихо, неначе тіні, вислизнули з кімнати. Роман встав з крісла і підійшов до куратора.

— Скажіть, а які шанси вилікуватися? Тільки чесно?

— Чесно? — посміхнувся куратор. — Якшо чесно, то повністю ще ніхто не вилікувався. Колишніх волонтерів не буває.

Павло Зібров

— А ти ж з цих країв, Сань?

Валік відкинув у бачок почищену картоплину і потягнувся по іншу. Чоловіки сиділи біля кухні-бліндажа і, роздягнуті по пояс, підставляли тіло весняному сонечку. Базовий табір на війні — це майже курорт: ліс, відносна тиша, пташки співають.

— З цих. З Красного Луча. — Саня підсунув ближче відро з лушпайками і чистив картоплю над ним.

- І шо, добровольцем?

— Так, у мене до цього всього діла свій прагматичний інтерес.

— Який?

— У 2013 році на День Незалежності до нас у місто приїхав Павло Зібров. Ну не тільки він, там ще хтось був, але запам’ятався саме він. І, звісно, все місто ввечері пішло на стадіон слухати концерт і дивитися салют.

- І шо?

- І от увесь стадіон «Шахтар», і я разом з усіма волали: «Бо хрещений батько мій — то Хрещатик, то Хрещатик».

— Ну то нормально все, шо тут дивного?

— Нормально то нормально, та вже через рік ті ж самі люди валували: «Пріді, руській мір», розказували, які всі українці страшні правосєки і фашисти і як знущаються з «народу Донбасу».

— Біда з цим міром.

— Та да, біда. Я дуже хочу звільнити своє місто і в очі цим людям глянути. Глянути і спитати: «Коли ви брехали? Коли Зіброва співали чи коли Росію кликали?»

— Ясно, вибач, що зачепив тему.

— Та не страшно. Ладно, давай швидше чистити, шоб пацанів голодом не морити.

І чоловіки з новою силою взялися за картоплю.

Гусак

Надворі сутеніло. Темінь опускалася на Луганщину, а з нею насувалася й небезпека. Стас з Вовкою ще раз оглянули дорогу.

— Чисто, Стасе.

— Добре.

— О, диви, шо це? — Володимир нахилився і підняв з землі здоровенну пір’їну з гусячого крила. — Звідки вона тут?

Чоловіки засіли в бетонованій споруді праворуч від дороги. Володя поставив на буржуйку чайник і знову вернувся до пір’їни.

— Красіва. Придумала ж природа?

— Ага. А в мене історія з гусаком була цікава. Уже тут, на війні, минулого року. — Стас визирнув у щілину укріплення й оглянув дорогу. — На початку осені, чи шо? Стояли ми тоді на хресті біля Дебальцевого. Дебела була розв’язка. Та й нас там чимало було. І отак увечері я на чергування заступив і раптом його побачив. Гусеня. Мале таке. І саме. Придибало прямо на блок.

- І шо ти? — Володя зняв чайник і налив окропу в дві кружки з заваркою.

— Та що, хліба йому розмочив, нагодував. І прижився він. Я його Сепаром назвав, бо ж із боку сепарів прийшов. Добре, шо змалку був з нами, бо точно з’їли б. А так, шо його їсти? Ложка м’яса. А коли підріс, то вже й звикли до нього.

— Свій гусак?

— Ага. — Стас узяв кружку і подмухав на чай. — Та він не простий гусак був. У дозорі на блоку стояв. У нас такий, як цей, бункерок був, то він під лавку залазив і спав. А як відчував небезпеку, то вибігав на вулицю, крилами бив і ґелґотів.

— Яку небезпеку?

— Обстріли. Сам не знаю, як він відчував, та як вибіжить, заґелґоче, то за одну-дві хвилини дві чекай СМСки від бібізян.

- І де він дівся? — Володя і собі сьорбнув чаю.

— Якось вибіг він, валує. І не просто як завжди, а аж заходиться. Ми вже по укриттях, чекаємо. Тихо. Ну, може,