Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«А я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро робіть, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто ображає вас і гонить».
МФ. 5:44
*
Від Буревія
“Слово твоє — закон”. Мені у голові крутилась ця фраза. Вона застрягла, немов якась нав'язлива ідея. Немов ключ, до якогось важливого замка.
Слово твоє — закон.
Ми їхали у автомобілі зі Стрибою, і дерева довкола виглядали так мирно. І ліс та гори довкола виглядали так спокійно та безневинно. Немов у світі не було війни. І не могло бути. Немов на людство чекало світле майбутнє.
— То як там щодо їжі? Ми уже їдемо десять хвилин? — запитав я нетерпляче.
— Все добре. Ми майже приїхали. Я відвезу тебе у найкраще місце на планеті, де можна поїсти!
І як би ми не любили світло — прийде темрява та зжере його.
Ми почали повертати, і я не повірив своїй очам. Наш автомобіль під'їжджав до Макдональдса.
— Ти серйозно? Найкраще місце на планеті? — глянув я на свого вусатого товариша.
— Макдональдс — це їжа богів, — підморгнув він мені.
У цієї персони було своєрідне почуття гумору. Проте мушу визнати — тепер я довіряв йому. Після того, як Стриба врятував мене, після того, як я дізнався справжнє обличчя нашого ворога — у мене не залишилось сумнівів.
А це означало, що у світі дійсно триває війна (або скоро почнеться) і апокаліпсис близький. І ми... можемо його врятувати?
Слово твоє — закон. Як скажеш — так і буде.
Цього разу наче якийсь чужий голос пролунав у мене у голові. Стриба філігранно припаркувався на цілком порожній автостоянці. Жодної живої душі не було видно.
— Пішли. У нас не багато часу, — промовив Стриба і вийшов із машини.
Я вчинив за його прикладом. Опинившись надворі, уважно оглянувся довкола. Не сильно дув свіжий вітер. Шуміли дерева, котрі щільно обступали весь асфальтований майданчик. Будівля закладу харчування була невеличка. Немов намальована. Якось дико і несвоєчасно вона виглядала тут.
Ми увійшли, і я із здивуванням помітив на касі людину. Мій ніс одразу відчув фірмовий запах Макдональдса — у животі забурчало. Старе добре мирне життя, чи не так Бур?
— Доброго дня, що бажаєте? — запитала нас дівчина у формі відомої компанії, коли ми опинились біля каси.
Я уважно розглядав її. Людина? Ілюзія? Де ми взагалі? Це ж не може бути насправді.
— Вітаю! Два біг мак меню, — бадьоро сказав Стриба, пригладивши вуса і спершись ліктем на стійку каси.
— І чікен мак нагетс... — буркнув я.
— Що? Ти хочеш нагетси?
— Так. Велику порцію.
— Добре. Дайте нам 12 нагетсів.
Дівчинка щось поклацала на моніторі свого комп'ютера. У неї була цілком пересічна зовнішність і беземоційний вираз обличчя.
— Біг мак з картоплею і колою чи бажаєте каву? — промовила вона “програмним” голосом.
— Один із кавою і... — Стриба глянув на мене.
— З кавою.
— І другий з кавою. Два з кавою.
Клац-клац — її пальці забігали по кольоровому екрану.
— Бажаєте десерт?
— Ні, — промовив Стриба, переглянувшись зі мною. — Ми не фанати солодкого.
— Вам тут чи з собою?
— З собою.
— Добре, зачекайте у залі на ваше замовлення.
Дівчина не назвала нам ціни, а Стриба навіть не подумав платити. “Чудовий заклад”, — майнула мені думка.
Ми відійшли до вікон. Більше жодного працівника закладу у залі я не побачив. Дівчина на касі просто вийшла у якісь службові двері. Ми залишились віч-на-віч.
— Що це за місце? — запитав я у Стриби.
Він хитро глянув на мене:
— Це маленька магія. Я підтягнув цей образ і він став достатньо реальним. Ця дівчина — просто ілюзія. Але їжу нам принесуть. І ти зможеш поїсти. Якось так.
— Зрозуміло.
— Інколи доводиться таке робити. Особливо, коли твій компаньйон — людина.
Що ж, богові видніше.
— Як думаєш, Войд уже знає, що я втік? — через паузу запитав я.
— Сто відсотків. І це дуже добре.
— Чому?
— Бо тепер він не захоче убивати Самсу. Він захоче її використати.
— Убивати? А він не міг уже це зробити? — нахмурився я.
При цій думці у мене стиснувся шлунок.
— Міг. Але я схиляюсь до протилежного. Розумієш, тут є один нюанс, у якому ми ще не впевнені до кінця. Одна гіпотеза, — загадково відповів Стриба.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Самсара УкраЇни, Остап Соколюк», після закриття браузера.
