Стефані Гарбер - Каравал

вона пестила темноволосого юнака, котрому, здавалося, вона більше подобалася без бузкової сукні.

Юнак той дуже скидався на їхнього дідуся до того, як його тіло розтовстіло, а носа поорали сині жили. Молодик нетерпляче розшнуровував корсет.

— Фе, — скривилася Телла. — Цю частину я дивитися не маю ані найменшого бажання, — вона знову зникла. Скарлет спробувала перевести погляд на щось інше, та куди б вона не поверталась, скрізь було одне й те саме вікно.

— Ох, — зітхнув її молодий дідусь, — Анналізо.

Скарлет ніколи не чула, щоб хтось колись так називав бабусю. Вона завжди була просто Анною. Але щось у імені Анналіза було дуже знайомим.

Тривожно закалатали дзвони. Дзвони скорботи, у світі похмурої мли і чорних троянд.

Бузковий будинок зник, і Скарлет опинилась на новій вулиці, де ходили понурі люди у чорних капелюхах.

— Вони — саме зло, — мовив чоловік. — Роза б не померла, коли б вони не прийшли.

Пелюстки чорних троянд дощем лилися на жалобну процесію. Скарлет хоч і не знала, хто то «вони», але здогадалась, що мова йде про артистів Каравалу і згадують жінку, котра померла на грі. Того року Каравал зупинив гастролі, після того, як стали ширитися чутки, що її вбив Легенда.

«Значить Роза була тією жінкою», — подумала Скарлет.

— Жахливий сон, чи не так? — з’явилась знову Телла, але цього разу в образі справжньої примари. — Ніколи не любила чорний. Коли помру, скажеш усім, щоб на похорони одягнули щось яскравіше, гаразд?

— Телло, ти не помреш, — урвала Скарлет.

Образ Телли тріпотів як свічка на вітрі.

— Помру, якщо ти не здобудеш перемоги у грі. Легенда любить...

Телла зникла.

— Донателло! — Скарлет кликала сестру. — Телло! — проте цього разу здавалось, вона справді зникла. Жодного сліду від бузкової сукні чи світлих кучерів. Лише нескінченний жалобний морок.

Скарлет відчувала гнітючий відчай кожного, хто слідував за труною, сподіваючись почути те, що не встигла договорити Телла. З часом осудливе перешіптування переросло у гучні пересуди.

— Сумна історія, — перемовлялися жінки. — Коли Розин наречений виграв гру, як виграш він отримав її у ліжку з Легендою.

— А я чула, що саме вона скасувала їхнє весілля, — вела інша жінка.

— Так і було, одразу після того, як наречений заскочив її зненацька у ліжку з Легендою. Роза сказала, що до безтями закохалася в Легенду і хоче бути з ним. Проте Легенда розсміявся і відповів, що надто вже вона захопилася грою.

— Я думала, ніхто ніколи не бачив Легенди, — зауважила інша жінка.

— Ніхто не бачить його більше одного разу. Кажуть, він змінює подобу кожної гри. Красивий, але жорстокий. Чула, що він стояв поруч, коли Роза викинулась з вікна, і навіть не спробував її стримати.

— Чудовисько.

— Я гадала, він її штовхнув, — втрутилась третя жінка.

— Не фізично, — мовила перша. — Легенда любить гратися з людьми, ігри його жорстокі. Одна з найулюбленіших — закохувати у себе дівчат. Роза вистрибнула того ж дня, коли він від неї відмовився. Коли батьки довідалися про все, то не дозволили їй повернутися додому. Її наречений картається за все, що сталося. Його слуги кажуть, що він щоночі стогне й вигукує її ім’я.

Троє жінок зиркнули на молодика, який плівся у хвості процесії. Волосся в нього ще не було довгим, на руках не було татуювань, не було й троянди, але Скарлет одразу його впізнала. Данте.

Мабуть, саме тому він так шалено жадав здобути перемогу — щоби повернути життя своїй нареченій.

І тієї ж миті Данте повернув голову в бік Скарлет, але не затримав погляду на ній. Скорботними очима він нишпорив натовпом, ніби полював за кимсь, вдивлявся крізь чорну запону з жалобних пелюсток. М’якенька трояндова калюжа утворилась біля ніг Скарлет, а кілька пелюсток впали на очі Данте, коли він проходив повз неї. Квітки затулили очі Данте, щоб він не зміг знайти того, кого (Скарлет це відчувала) він шукав — молодика у циліндрі з оксамитовою облямівкою, що стояв за кілька кроків від неї.

Повітря вилетіло з легень. У всіх інших снах обличчя Легенди було нечітким. Але зараз вона його чудово бачила.

На вродливому обличчі не було жодної емоції, світло-карі очі позбавлені тепла, жодного натяку на усмішку на губах, лиш кривий саркастичний вигин. Він скидався на тінь юнака, котрого вона знала. Джуліана.

Четвертий день Каравалу

22

карлет прокинулась, і світ для неї набув смаку брехні й золи. Вогкі покривала прилипли до спітнілої шкіри, просякнувши їх страхітливим сном, засипаним жалобними чорними трояндами. Принаймні Айко не збрехала, що сон Скарлет запам’ятає. Згадки про останні хвилини до смерті були розпливчастими, а сни — до реалістичності чіткими. Вони були настільки переконливими й реальними, як руки, котрі її обіймали. Джуліан.

Його рука лежала трішки вище її грудей. Скарлет зробила різкий вдих. Мертві Джуліанові пальці торкались її шкіри, а мармурова крига грудей холодила її спину з беззвучним серцем всередині. Вона здригнулась і ледь чутно зойкнула. Боялась пробудити його з мертвого сну.

Вона пригадала його образ зі сну: циліндр, байдужий вираз обличчя — саме такий вираз вона могла припасувати Легенді, а Джуліан був таким само вродливцем, яким вона завжди уявляла собі Легенду.

Скарлет пригадала нажахані очі власниці готелю, коли та вперше побачила Джуліана. Тоді Скарлет подумала, що це через те, що вони спеціальні гості Легенди. Але що як це через те, що Джуліан насправді був Легендою? Він стільки всього знав про Каравал. Знав, що робити, коли вона помирала. І Джуліан міг без жодних перешкод покласти троянди у кімнату.

Раптом спиною вона почула стукіт серця.

Джуліанового серця.

Чи ж то серце Легенди?

Ні.

Скарлет заплющила очі й вдихнула, намагаючись заспокоїтись. Її не раз попереджали, що гра бавиться з нею. Однак це не могло бути правдою. Вона не знає напевне, коли саме це сталось, та якоїсь миті, у цьому світі, сповненому дивовиж, Джуліан став для неї особливою людиною. Вона стала йому довіряти. Якщо Джуліан справді був Легендою, усе, що мало значення для