Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

Я був першим учнем Академії, і хоч пройшов уже крізь руки багатьох учителів, усі вони віщували мені блискучу кар'єру. Один з них, містер Ірвін — висока, худа і хвороблива людина, у якої завжди боліла голова від нежитю, — запевняв, що мені найкраще вдаються виклади англійською мовою, які він для заохочення читав усьому класу, — то були пишномовні опуси, як наприклад: «Бій на морі» або «Весняний день». Другий, на ім’я містер Колдуелл, якого хлопці прозивали «Куксою» за дерев’яний костур, що піддержував йому ногу, якось одвів мене вбік і сказав, що з мене вийде добрий латиніст, якщо я буду як слід зубрити цю премудрість. Інші викладачі, теж од щирого серця, давали мені поради, до того ж завжди суперечливі.

Та лише з боку «Язона» відчув я до себе справжню теплоту. Він перший помітив мій надзвичайний нахил до природничих досліджень. Я й досі добре пам’ятаю, як це почалося: одного літнього дня до класу влетіло два метелики; всі ми відразу кинули роботу і стали стежити за ними.

— А чому їх два? — спитав «Язон».

Усі замовкли, а я пробелькотів:

— Тому, що вони любляться, сер.

«Язон» глузливо поглянув на мене своїми банькуватими очима.

— Ти що ж, солом’яна голова, вважаєш, що у метеликів — любов?

— Звичайно, сер. Вони за милю чують свою пару, що пахне, як вербена.

— Ну, ну, — сказав «Язон», якого це заінтересувало. — А як же вони чують цей дивний запах?

— На вусиках у них є спеціальні вузлики-антени, — сміливо докинув я й захоплено продовжив: — Та це не дивно, сер. А от Червоний адмірал[14] — той чує лапками.

Весь клас зареготав. Та вчитель раптом крикнув:

— Тихо, дурні! Цей хлопець дещо знає. Продовжуй, Шеннон. А ці метелики бачать, от зараз, чи їм потрібен запах вербени?

— Як би сказати, сер, — промимрив я, — око метелика збудоване дуже цікаво. Воно складається майже з трьох тисяч зіниць, і кожна з них має свою рогову оболонку, свій кришталик і свою сітчатку. Але, чудово розрізняючи колір, метелики дуже короткозорі: бачать не далі чотирьох футів...

Я запнувся, і Рейд не вимагав од мене дальших пояснень, а на перерві сердечно посміхнувсь до мене і ледве чутно промурмотів:

— І як не дивно... ніякого зазнайства.

З  того часу він заохочував мої заняття з біології, а також давав позалекційні завдання по фізиці. Ще через кілька місяців він доручив мені роботу по дослідженню колоїдних розчинів. Нічого дивного, що я одразу прив’язавсь до нього й ловив найменше його слово і в класі, й поза класом. Я навіть став наслідувати йому, то хмурячись, то заїкаючись в своїх розмовах з Гевіном.

За рік до цього батько забрав Гевіна з Академії і перевів до Ларчфілдського коледжу. То був дуже дорогий учбовий заклад, де могли вчитися тільки діти багатих людей. Директор його закінчив Болліол і був колись капітаном знаменитої команди крикетистів у Лордсі. Гевін одразу ж став улюбленцем всієї школи, але не поривав зі мною. Літніми вечорами я часто позичав велосипед у містера Рейда і гнався за п’ятнадцять миль, щоб подивитися, як Гевін грав у крикет на першість школи. Після закінчення тайму він підходив до мене і кидався на траву в спортивній курточці та в білих штанях і, кусаючи травинку, питав:

—  Ну, що там чути дома?

Дружба наша ставала все міцнішою, і ми не розставалися з Гевіном, коли він приїздив додому. Та після цього наставали довгі періоди розлуки, і тому що мені не дуже хотілося шукати іншого товариша, я кілька місяців жив самотньо, все більше розвиваючи в собі хворобливий нахил до відлюдності.

Самісінький блукав я по околицях, йдучи за місто на багато миль. Я знав кожне гніздечко, кожен горбочок, кожну стежечку, протоптану овечками в Уінтонських горах. Я ловив рибу в ріках та озерах, досліджував болота і ліси. Всі лісники вже добре знали мене і дозволяли мандрувати, де завгодно. Мої колекції щодень зростали, Були між ними досить рідкісні зразки, — наприклад, брунькувата гідра: напіврослина і напівтварина, що в певний час народжує яйце; крім того були у мене ще нікому не відомі прісноводні медузи, а також чудова бабка, що по-латині називалась Pantala flavescens. Мандруючи отак, ніколи не шкодував я, що не поїду на «курорт», як інші діти; моя фантазія заносила мене все далі, і гірські луки перетворювались для мене в дикі пампаси або в степи Татарії. Часто вдивлявся я в далекий горизонт, чи не побачу там я... лами... або — о, лишенько! — якого-небудь проповідника в біді.

Так, мушу вам признатися, я став аж надто богомольним. Можливо, призвела мене до цього моя самітність, а імовірніше, тяжке життя. Тричі на тиждень мусив я допомагати патеру Рошу під час меси, а на святки поважно простував з кадилом за юрбою, що з багатьма корогвами й свічками кружляла коло церкви. Коли ж надходив великий піст, моїм покутам не було краю. Я дякував всевишньому за те, що він зробив мене католиком, і гаряче жалів тих бідних хлопчиків, що не належали до лона праведної церкви й були приречені на вічні муки і страждання!

Та були в церковному календарі дні, які наводили на мене панічний страх — не так фізичний, як душевний. Скажу отверто, що Лівенфорд, як майже всі гірські містечка, являв собою страшний Везувій нетерпимості. Протестанти не любили католиків, а католики терпіти не могли протестантів; обидві секти ненавиділи євреїв. В день св. Патріка[15], коли всі виходили на вулиці в трилисниках, а древній Орден гібернійців гордовито простував по Хай-стріт із прапорами, позаду сурмачів з зеленими торбинками через плече, зненависть між «зеленими» та «голубими» розпалювалась до краю і спричинялась до страшенних бешкетів і бійок. Ще більший фанатизм охоплював населення дванадцятого липня, коли прихильники великого й славетного Вільгельма[16] бундючно святкували наглу перемогу, несамовито виголошуючи образливі для католиків слова або співаючи глумливих пісень.

Ось одна з них:

Гей, папісти, дохлі пси,

Свяченою окроплені!

Король покидав вас у Бойн[17];

Де всі були потоплені.

Варто було мені здійняти біля собору Святих Ангелів шапку, як